Читати книгу - "Серце пітьми"

Я вам розповів, про щό ми з ним говорили, повторив фрази, якими ми обмінялися… та хіба був у тому сенс? То були банальні, буденні слова, знайомі звуки, що нічого не означають, якими люди обмінюються щодня. Що з того? Мені вони нагадували відлуння моторошних слів, почутих уві сні, відлуння фраз, які переслідують під час кошмару. Душа! Якщо хтось колись боровся із душею, то це був я. Та я сперечався не з безумцем. Хочете вірте, хочете ні, проте розум у нього був ясний, хоча всі його помисли вперто й абсолютно невідступно зосереджувалися на ньому самому. Так, розум його був ясний, і це був єдиний мій шанс, якщо не зважати, звичайно ж, на можливість убити Курца на місці, однак це нічого б мені не дало, бо неминуче спричинило би бучу. Але душа його була душею шаленця. Закинута в ці дикі нетрі, вона заглянула в себе і — їй-бо! — збожеволіла. Кажу вам, збожеволіла. Мені довелося, — мабуть, так мене було покарано за мої гріхи — піти на ризик і зазирнути в Курцову душу.

Жодне красномовство не могло б настільки похитнути чиюсь віру в людину, як цей останній спалах Курцової відвертості. Він також боровся зі собою. Я це бачив, чув. Бачив незбагненну таємницю душі, що не знає ні стримання, ні віри, ні страху, а проте, сліпо бореться сама зі собою. Я тримався майже холоднокровно, та щойно мені поталанило вкласти його на канапу, піт заструменів з мого чола, а ноги тремтіли так, немов я, спускаючись із того пагорба, тяг на своїй спині півтонний вантаж. Але ж я тільки підтримував того чоловіка, а він тим часом своєю кістлявою рукою обіймав мене за шию! Важив Курц не більше, ніж дитина…

Коли наступного дня, опівдні, ми підняли якір, юрмисько людей — я весь час гостро відчував їхню присутність за стіною дерев — знову вийшло з лісу й заметушилося на галявині, встеливши схил пагорба голими, дикими, тремтячими бронзовими тілами. Я трохи розігнав пароплав, повів його за течією, і дві тисячі очей стежили за лютим демоном ріки, який із плескотом і стукотом розбивав воду своїм дивовижним хвостом, видихаючи у небо чорний дим. Перед юрбою, біля самої ріки, три чоловіки, з голови до ніг обліплені червоною глиною, знай ходили туди-сюди. Щойно судно знову наблизилося, вони повернулися до нас, затупали ногами й закивали рогатими головами, а їхні червоні тіла почали розгойдуватися: тубільці погрожували лютому річковому демонові пучком чорного пір’я, облізлою шкурою з обвислим хвостом та чимось на кшталт висохлого гарбуза і раз у раз вигукували чудернацькі слова, що не мали нічого спільного зі звуками людської мови. А юрба відповідала їм глухим шепотом, наче беручи участь у якійсь сатанинській літанії.

Ми перенесли Курца до рубки — там було більше повітря. Лежачи на кушетці, він дивився у відчинене вікно. Раптом у гурті бронзових тіл зчинився гармидер, і жінка із зачіскою, що нагадувала шолом, та смаглявими щоками підбігла мало не до самої води. Вона простягала руки, викрикуючи щось, і весь той зворохоблений натовп хором підхопив її слова й заволав, чітко, швидко, ніби в єдиному пориві.

— Ви розумієте цих дикунів? — запитав я.

Курц дивився повз мене вогненними, сповненими пожадання очима: погляд його був млосний і злісний. Він нічого не відповів, але я бачив, як усмішка, усмішка, що насправді нічого певного не означала, майнула на безбарвних губах, які за мить судомно скривилися.

— А ви хіба ні? — мовив він повільно, задихаючись, немов якась надприродна сила виривала з нього ці слова.

Я смикнув мотузку свистка, і зробив це тому, що побачив, як колоністи вирішили розважитися, пустивши кілька куль у тубільців, і вже вийшли було на палубу з рушницями. Та коли пролунав різкий свист, жах охопив цей збитий докупи натовп.

— Не треба! Не відлякуйте їх! — крикнув у розпачі хтось на палубі. Та я кілька разів поспіль смикнув мотузку. Лави дикунів розімкнулися, вони бігали, повзали, припадаючи до землі, метушилися, намагаючись утекти від тих страшних звуків. Троє чоловіків, обмазаних червоною глиною, лягли пластом, ніби підстрелені. І лише велична й нескорена дикунка не ворухнулася, трагічно простягнувши до похмурої й блискучої ріки свої оголені руки, ніби хотіла досягнути нас.

А тоді ті ідіоти на палубі таки трохи постріляли, і я вже нічого не міг розгледіти крізь завісу диму.

Прудка каламутна течія, вириваючись із серця пітьми, несла нас до моря: тепер ми пливли вдвічі швидше, ніж тоді, коли рухалися проти течії, але й життя Курца так само швидко вгасало, вгасало, вгасало, витікаючи з його серця кудись у море невблаганного часу. Начальник був у доброму гуморі, бо тепер йому нíчим було клопотатись, і обох нас він оглядав поглядом тямущим і задоволеним: «справа» чудово залагодилася, кращого результату годі було бажати. Я розумів, що наближається пора, коли я залишуся єдиним прихильником «нераціонального методу». Подорожні зиркали в мій бік лихим оком. Мене, так би мовити, зарахували до мерців. Дивно, як легко я прийняв це неждане товариство, цей кошмар, нав’язаний мені в тій похмурій країні оцими підлими й жадібними примарами…

Курц розходився. Цей голос, о, цей голос! До останньої хвилини він зберіг свою глибину. Переважив навіть здатність Курца приховувати у пишних складках красномовства безживну пітьму його серця. Курц боровся. О, як він боровся! Пусткою його втомленого мозку блукали похмурі видіння — привиди багатства й слави, що догідливо схилялися перед його незгасним даром марнувати шляхетні й пишномовні фрази. «Моя наречена», «моя станція», «моя кар’єра», «мої ідеї» — от що служило приводом для прояву шляхетних і піднесених почуттів. Тінь справжнього Курца виникала біля ложа містифікатора, якому судилося бути похованим у порохні правічної землі.

Але і диявольська любов, і жахлива ненависть до таємниць, у які вона проникла, боролися за владу над цією душею, пересиченою примітивними емоціями, жадібною до облудної слави, фальшивих відзнак, усіх проявів успіху та влади.

Іноді Курц був до смішного дитинний. Він хотів, аби королі зустрічали його на станціях, — його, який вертався з примарного Нізвідки, де він мав намір здійснити великі справи.

— Показуєш їм, що ти справді здатен бути корисним, і тоді на тебе чекає повне і безумовне