Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

героїзму його пана, коли запропонував тому відмовитися від цих пригод, «що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все й зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож мені здається, — вів далі Санчо, — краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператора чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить», і на тій службі, «певно, знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам’ятку подвиги вашої милості». І він додав, уже й сам заразившись божевіллям свого пана: «Про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони в рицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками».

Що це, Санчо? То й ти вже сподіваєшся прославити своє ім’я у вічності? Чи й ти вже закохався в Дульсінею, сам про те не здогадуючись? Але ж ти не мріяв про Альдонсу Лоренсо, і вона не розпалювала в твоєму серці вічну любов; ти не знав кохання, в якому чоловік наважується признатися лише самому собі; ти, коли досяг певного віку й подумав про те, що недобре чоловікові залишатися самому, взяв із руки священика руку Хуани Ґутьєрес для того, щоби вона стала подругою у твоїх трудах і матір’ю для твоїх дітей; але ти вирушив у широкий світ із Дон Кіхотом, покинув задля нього жінку з дітьми й уже сам почав набувати рис донкіхотства.

Під час тієї розмови, коли Дон Кіхот пояснював Санчо, як можна одружитися з донькою короля, він сказав: «Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну й має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба заслужити собі слави деінде, а тоді вже й до двору якогось братись», і з цих його слів можна зробити висновок, що він прагне здобути славу не задля самої слави, а лише як засіб, та, попри це, ми можемо бути цілком певні, що Дон Кіхот ніколи не проміняє свою Дульсінею на жодну з королівських дочок, хоч би якою вона була красунею і хоч би яким могутнім і багатим був її батько. А в продовженні цієї розмови ідальґо висловив сумнів у тому, що король міг би погодитися визнати його своїм зятем, адже він не належить до королівського роду й навіть «жодному цісареві братом у третіх не доводиться», а тому йому годі сподіватися, що він зміг би одержати те, що заслужив своєю могутньою правицею. «Щоправда, — докинув він, — я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п’ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п’ятому чи шостому коліні», і після цього він розповів Санчо про те, що у світі існують родоводи двох різновидів: ті, які були, але їх уже немає, і ті, які тепер є, але раніше їх не було.

І тут варто згадати, щó сказав той капітан, про якого розповідає дон Уарте в XVI розділі своєї книжки «Огляд талантів, які годяться для наук»: «Сеньйоре, я добре знаю, що ваша милість є добрим кабальєро, й ваші батьки були ними теж; але я і моя правиця, яку я завдячую своєму батькові, є кращими, ніж ви й увесь ваш родовід». Цим аргументом одного разу скористався й Дон Кіхот, коли назвав себе сином своїх діянь.

І з цього випливає, що моя людська цінність бере початок у мені самому, і те саме можна сказати про кожного з нас, і не слід думати, що ми одержуємо її від своїх предків і що людина — це ніби озеро, в яке принесли свої води багато струмків і з якого потечуть у майбутнє річки й струмки, які живитимуть її нащадків. Ми маємо більше підстав дивитися на себе як на батьків нашого майбутнього, аніж на дітей свого минулого, й у всіх випадках — як на ті точки, в яких сходяться промені всього, що колись було, а в тому, що стосується родоводу — як на нащадків королів, скинутих із трону.

Розділ XXII

Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольників, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти

Вони розмовляли собі про це та про інше, коли перед Дон Кіхотом постала одна з його найбільших пригод, якщо не найбільша з усіх, — визволення каторжників. Вони йшли на свої галери «не доброхіть», а їх туди гнали, і для Дон Кіхота цього було досить.

Він став розпитувати злочинців і з того, що вони йому розповідали, зробив висновок, що хоч їх і було покарано за їхні провини, проте кара, яку для них обрали, була їм вельми не до вподоби, вона не збігалася з їхніми бажаннями й, мабуть, була несправедливою. Тому він вирішив кинутись їм на допомогу — як людям, що її потребують і пригнічені владою, «бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — додав Дон Кіхот, звертаючись уже до конвою, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться», і по цих словах він чемно попросив варту, щоб вони відпустили каторжників на волю. Але охоронці не захотіли зробити цього по-доброму, і тоді Дон Кіхот напав на них збройно, й за допомогою Санчо та самих галерників йому вдалося звільнити їх.

Тут нам треба зупинитися й поміркувати про рішучість і справедливість, які виявив у цій пригоді наш ідальґо. Мій нещасливий друг Анхель Ґанівет[59], великий донкіхотист — а це означає цілком інше, а можливо, й протилежне тому, що значить сервантист, — отже, нещасливий Ґанівет, розглядаючи цю тему у своїй книжці «Ідеологія іспанізму», пише:

«Людина, чиє розуміння змогло найглибше проникнути в душу нашого народу, Сервантес… у своєму безсмертному романі повністю відокремив іспанське правосуддя від вульгарного правосуддя