Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Те, що секунду тому сталося з грудною кліткою особи жіночого роду, пов'язано із поняттями твердости й пружности, а також із законами дії та протидії. Без розуміння згаданих фізичних законів усе це залишається взагалі незбагненним. Тут стануть у пригоді наведені нижче формули.

Перший закон Ньютона звучить так: «Кожне тіло перебуває в стані спокою доти, доки дія будь-якої сили не змусить його змінити цей стан» (це стосується ребер Іди). Другий закон Ньютона звучить так: «Зміна руху пропорційна діючій силі та має з нею той самий напрямок» (діюча сила — це Франц, точніше, його кулак зі збивачкою). Величина сили виражається такою формулою:

f = е lim Δv/Δt = cw.

Прискорення, спричинене цією силою, тобто величина викликаного нею порушення спокою, виражається формулою:

Δv = 1/с f Δt.

Відповідно до цього слід припустити, — саме це, власне, й відбулося, — що спіраль збивачки стислася, й удар було завдано безпосередньо дерев'яною ручкою. На протилежному боці, а саме на «інертному», результатом сили протидії став перелом сьомого та восьмого ребер на лівій задній пахвовій лінії.

За такого розгляду всіх обставин, що відповідає духові часу, можна чудово обійтися без ериній. Можна крок за кроком простежити за всім, що зробив Франц і чого зазнала Іда. У цьому рівнянні немає невідомих. Залишається лише перерахувати стадії перебігу цього процесу, що розпочався згаданим чином. Отже, втрата Ідою вертикального положення, перехід у горизонтальне внаслідок потужного поштовху і, водночас, проблеми дихання, сильний біль, переляк та фізіологічне порушення рівноваги. Франц, як розлючений лев, пошматував би потерпілу, що була йому так добре знайома, якби із сусідньої кімнати не вискочила її сестра. Вереск цієї особи жіночої статі змусив його відступити, і того ж вечора поліцейський патруль затримав його неподалік від власного помешкання.

Гей, го, гата! — кричали давні еринії. Жахливо, жахливо дивитися на проклятого богами чоловіка біля вівтаря, його руки в крові. Як вони хриплять: ти вже спиш? Прожени свій сон. Вставай, вставай! Агамемнон, його батько, багато років тому вирушив у похід на Трою. Троя впала, запалали сигнальні вогні, від Іди до Атоса, палаючі смолоскипи аж до Кітеронського лісу.

Яка чудова, зауважмо принагідно, ця палаюча звістка, що летить з Трої до Греції. Яка велична естафета вогню пролягла над морем, це рухоме сяйво, пульсування серця, політ душі, щаслива вість, переможний гук!

Ось спалахує пурпурове полум'я — і розливається темно-червона заграва над озером Ґорґопіс; ось її помічає вартовий — і кричить на радощах, ось воно, життя, запалено нове вогнище, щоб передати далі звістку, і збудження, й радість — усе заразом, через затоку морську, притьмом до вершини Арахнеона, і скрізь, куди не поглянь, метушня і крики, й заграва: Агамемнон іде! З такою картиною нам годі щось порівняти. Краще залишитися осторонь.

Для передачі різних повідомлень ми послуговуємося результатами дослідів такого собі Гайнріха Герца, що мешкав у Карлсруе, рано помер і, якщо судити за фотографією з колекції графіки Мюнхенського музею, носив бороду. Механічні передавачі продукують змінні струми високої частоти. За допомогою коливального контуру ми викликаємо електричні хвилі. Коливання поширюються сферично. А ще там є катодна лампа зі скла та мікрофон, мембрана якого коливається то більше, то менше, і так виникає звук, точнісінько такий самий, як і той, що раніше потрапив до передавача, це так дивовижно, вишукано, зухвало. Зрештою, надто захоплюватись цим не варто; воно діє, то й добре.

Зовсім інша річ — смолоскипи, що сповіщають повернення Агамемнона!

Вони палахкотять, полум'я здіймається вгору, щомиті й скрізь немов промовляючи до людей внизу: Агамемнон іде! І ось їх уже десятки тисяч, а на березі затоки — сотні тисяч.

Та повернімося до нашої справи. Ось Агамемнон уже вдома. І все стало по-іншому. Зовсім по-іншому. Ніби зворотний бік медалі. Щойно він став на порозі, а жінка пропонує йому скупатися. Тут і виявилося, що то за незрівнянне стерво. Накинула на нього у воді рибальські сіті, так що йому й поворухнутися несила, ще й прихопила сокиру, буцімто дров нарубати. Чоловік хрипить: «Горе мені, погибаю!» На вулиці люди питають: «Хто там оплакує самого себе?» А він ізнову: «Горе, горе мені!» Антична бестія закатрупила його, навіть оком не змигнувши, ще й на дворі горло дере: «Покінчила я з ним, накинула на нього рибальські сіті й двічі вдарила, а він лишень зітхнув два рази і витягся, а потім я ще й третього удару завдала, відправивши його до Гадеса». Від цього сенатори в зажуру впали, але знайшли як відповісти: «Дивуємося ми зі слів твоїх сміливих». Ось такою була та жінка, та антична бестія, яка під час утіх подружніх з Агамемноном зачала хлопчика, якого при народженні нарекли Орестом. Пізніше цей плід її утіх її ж і вб'є, а на нього накинуться еринії.

Та з Францом Біберкопфом усе повернулося геть інакше. Через п'ять тижнів його Іда померла в шпиталі Фрідріхсгайна, померла від множинного перелому ребер, розриву плеври та незначного пошкодження легені, що спричинилося до емпієми, гнійного плевриту, запалення легень, Боже мій, гарячка не спадає, на кого стала ти схожа, лиш поглянь у люстерко, Боже мій, тобі кінець, це вже все, гаплик! Провели розтин, а потім поховали на цвинтарі, що на Ландсберзькій алеї, могила була три метри завглибшки. Вона померла з ненавистю до Франца, але і його лють на неї не вляглася після її смерти, бо її новий друг, бреславець, відвідував її в шпиталі. Тепер вона уже п'ять років під землею, лежить на спині, дошки труни гниють собі, і вона стає перегноєм, та сама, що колись у парусинових туфельках танцювала зі Францом у Трепто в «Райському садочку», що так кохала його і вешталася з багатьма, лежить тепер тихесенько, її уже немає.

А він відсидів усі чотири роки. Убив її, а тепер гуляє на волі, живе собі розкошуючи, пиячить, нажирається від пуза, вивергає сім'я, сіє далі нове життя. Навіть Ідину сестру не обминув. Колись, звичайно, настане і його смертна година. Звісно, всі там будемо. Але йому до того ще далеко. І він це знає. А тим часом він далі снідає у кнайпах і на свій манір прославляє небо над Александерплац пісеньками на кшталт «Відколи грає твоя бабця на тромбоні…» або «Крутих яєць папуга мій не їсть…».

Де тепер той червоний мур Теґельської в'язниці, що вселяв у нього такий страх, від нього він тоді