Читати книгу - "Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде"

«Це було явне переборщення,— думала Міка.— Мама, нащадок старокозацького роду (така скромна, а цим, при кожній нагоді, чваниться аж до... непристойності), перебільшувала ці небезпеки». Вона взагалі була на цій точці надто вразлива і, як уважала Міка, «нереалістична».

Факт тільки той, що з того часу, як Міка зіграла перший сингль з Аристидом з «Патрії» («Офіцерська школа юнаків») і, само собою, при тій нерівності набрала, як бідний в торбу, з того часу було неможливо лежати на дивані й читати «Тіні забутих предків».

Сьогодні спізнилась. Один офіцер з румунської «Вікторії» підпив й почав чіплятися до старшого кельнера Івоніки, і справа затяглася... Міка вже й сама бачить, що затяглась.

Аристид привітав її тільки ракеткою і далі грав з панною з вілли «Аврора» — гордовита дівчина з задертою головою, першорядний вершник і... друга нагорода в тенісі за місто Констанцу. Звісно, грати з нею — насолода. Аристид уже «набрав».

Міка сідає на лавочку й чекає. При другім сеті, коли грачі зміняються, Аристид каже їй, відбивши м'яч панни з вілли «Аврора»:

— Не щастить мені без вас, домнішоро Міко.

Партія затягається. Чи, може, тільки так здається Міці? Все ж таки настає такий момент, коли панна сідає на лавочці в досить гідній віддалі від касирки Міки.

«Вона буде молодша від мене?!» — думає Міка, кинувши оком на її недорозвинені, як кулачки немовляти, груди.

— Зіграємо? — посміхається Аристид відразу цілим шнуром своїх неприродно білих зубів (спочатку Міці навіть здавалось, що то штучні зуби).

Ні, Міка не має охоти грати на очах цього митця, на очах цієї румунської аристократки, на очах... еге, що там говорити, на очах цієї жінки, еге ж, жінки, що одверто тягне за Аристидом.

Міка підкреслено кладе ракетку обіч себе:

— І так уже нема часу... Сьогодні теж мій нещасливий день...

Він дивиться на неї своїми чорними, такими щирими очима й так виразно питається, що, власне, сталось.

Нічого. Міка сідає вигідно — й несподівано:

— Ви ще ніколи не оповідали мені нічого про вашу батьківщину, домнуле Аристиде. Греція... ми знаємо її тільки з ваших богів...

Він здивований так, наче цього питання ніколи не ставили йому дівчата. Направду не знає, з чого почати про свою батьківщину говорити. Якби його батьківщина змагалась за свою державність, тоді, о, годі, напевно, знав би він кілька мов і в кожній з них вмів би дати звіт про політичне становище своєї країни, про її змагання, про красу її природи... А так... Він каже, щоб якось тільки зволікати із своєю відповіддю:

— А я вашу батьківщину знаю з живих людей,— і дивиться при тім на неї.

— Ви не знаєте моєї батьківщини,— каже Міка з притиском.

— Ов,— сміється він,— ви хочете сказати, що я не знаю Румунії?

— Я не румунка, домнуле Аристид. Я... українка.

— Ні,— не повірив.— Я не розумію.

— Українка,— вирубала з усмішкою на устах і враз споважніла: румунка дивилася на неї погірдливим зловісним поглядом, зараз же встала і, не кивнувши їм головою, подалась до виходу. Міка догадалась більше інстинктом, ніж свідомістю, що добре це для неї не скінчиться.

Вислизнула своїм звичайним рухом до себе нагору. Перебралась скоро й збігла, як завжди, вниз через два східці нараз. Справді, все було як щодня. Івоніка полював на мухи крадькома, так, щоб гості не примітили: ніби обтираючи порохи, з-за серветки вискакувала шкіряна пацка й позбавлювала життя кількох створінь за одним махом. Старий дивився на цей спорт старшого крізь пальці, хоч не раз погрожував, що як один гість тільки поскаржиться на здохлу муху в мусті, то Івоніка вилетить негайно.

Мігай, як щодня, кожної вільної хвилини хапався за французький часопис. Здавалось, що він один в ресторані-барі володіє французькою мовою комільфо[19], хоч, правду кажучи, ніколи не було нагоди переконатись у цьому. Гості-чужинці, що говорили по-французьки, так мало вимагали від кельнера, що з ними міг майже кожний розмовляти... А втім,— Міка сама вже набрала цього досвіду,— по ресторан-барах існує своя міжнародна мова, яку всі розуміють. І ті, що багато по світі їздять, і ті, що довший час працюють в того роду закладах.

Отож все було як звичайно. Тільки Міка не могла позбутись того дивного тягаря, що гнітив її рамена. Здригнулась, немов хотіла і той тягар струсити з себе, і посміхнулася сама до себе: фантазія! Що ж може їй пошкодити та панна з вілли «Аврора»? Старий ставиться до неї занадто добре. До того, вона сама справді дбає про те, щоб не занедбуватись у праці. Щоправда... те, що вона, як би це сказати, так на три кроки з гістьми, спочатку старого сердило. Здавалось йому, що це відштовхне від бару всіх молодих офіцерів і туристів. Потім переконався, що отой метод на «три кроки» (ці три кроки не треба брати так дослівно) має свій чар для молодих людей. Тоді ІІопеску змінив своє ставлення до неї, став наче опікуном Міки і бодай два рази на тиждень при вечірнім відборі каси наказував їй:

— Ти (всім своїм працівникам говорив «ти»), панно, бережися тут мені... Насамперед усмішечка, потім ручка, а потім... від мене в такім випадку не сподівайся якої-небудь помочі...

Міці тоді хотілось погладити Попеску по його сивій бороді, трошечки поторгати нею і сказати:

— Як ти, старенький, добре запам'ятав собі те, що я тобі в голову втовкла...

Звичайно, ніколи не натякала йому, що пам'ятає, як то зразу обурювала його та обставина, що Міка така собі «панна недоторканна».

Те важке не хотіло зсунутися з рамен і тоді, коли до бару ввійшов інженер Константі й відразу, заки що замовив, нахилився над касою і почав дражнити Міку, як щодня:

— Я ж кажу вам, що то амулет з правдивої мандрагори... Чому не хочете оглянути цю цяцьку?

«Мандрагора... мандрагора...— думає Міка,— чи це те саме, що корінь альравне?»

Видаючи решту якійсь дамі з дівчинкою-підлітком, Міка питається із сміхом інженера:

— Чому ж ви ту мандрагору не носите при собі? Чому маю я оглянути її тільки у вашім помешканні?

Константі намагається своїми чорними, лискучими пальцями (ніби справді з коріння мандрагори) вщипнути Міку за лице:

— Міка... Міка... яка з вас «міка»[20]?.. Ви чи не здоганяєте зростом мене, моя «міка»?

— Ох, інженере,— сміється тільки Міка, і не в голові