Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— А Наталка? Наталку ж забули!

— Яку Наталку?

— Загірну.

І тут хлопці побачили, що вся кобила вже поділена, не зосталося навіть копит, щоб нараяти їх бідній дівчині. Довго думали-гадали, та осяяло знову Шпоньку:

— А Наталці здір з нутром,

Щоб не всохла за Чмиром!

Він аж підскочив од такого дотепу, і хлопці теж вдоволено заґелґотали, лише Мишко хотів було щось сказати, та його вже не слухали — Шпонька заходився писати. Так з’явилися останніх два рядки на ватмані, який уранці опинився на клубі й провисів там цілісінький день, ваблячи до себе людей, а вночі його хтось зірвав.

Після того Мишко Чмир ще частенько вечорами навідувався до клубу, однак заходив тільки в «каптьорку», грав на висадку в доміно, а на танці й не заглядав. Приходив одразу після роботи — у стареньких припорошених штанях і сорочині (цілий день возив своїм «газоном» зерно від комбайна на елеватор), — жартував з дядьками, заливався від сміху після кожної виграної партії, і тільки коли в залі вмикали радіолу і в «каптьорку» долинали дівочі голоси, одразу якось притихав, нашорошував вуха і тулив кісточку доміно не з того боку. В пам’яті озивалась гармошка, і він бачив Наталку, бачив, як вона вилітає з дівчачого гурту, мов пташка з куща, як зацвітають півонії на її щоках... Вона привиджувалася якось тепло, аж гаряче, до млосного лоскоту в грудях — так буває лише у сні.

— Вилазь! — штурхнули його у бік. — Козел.

Мовби зрадівши, що програв, Мишко похапцем підвівся з-за столу, вийшов у коридор. Викурив цигарку, відчуваючи, як усім єством прислухається до звуків у залі. Але того, що так хотілося, не почув. Він нищечком прочинив двері — ті, що колись одчиняв грудьми, — і зазирнув усередину. В залі її не було. Кілька пар тупцювало в повільному танці, ніхто на Мишка й не глянув, тільки Шпонька, що сидів на сцені, втупившись у газету, на мить підвів голову. Мишко поманив його пальцем. Шпонька неохоче підвівся і вийшов у коридор.

— Наталки не було? — спитав Мишко.

— Якої?

— Загірної.

— Ні, не приходить вона після того. Образилась дурепа.

— Сам ти дурень! — гримнув Мишко і вийшов надвір.

Біля клубу стояв його «газон» (в гарячу пору Мишко не загонив його на ніч у гараж, а ставив у себе в дворі), він сів за кермо і рушив було на Тимківський куток, але передумав, розвернувся й поїхав додому.

Здивував матір тим, що перевдягнувся в нове, поголився і, не сказавши ні слова, вийшов із хати.

На землю опустилася густа ніч — видно, небо облягли хмари. У темряві на кущі білої ружі світилася одна-єдина квітка, її сестри вже одцвіли. Мишко підійшов до куща, взявся за цупкий колючий пагін, але тієї ж миті білі пелюстки полетіли йому до ніг, востаннє дихнувши солодко-гіркуватими пахощами. Може, це й на краще. Він ніколи нікому не дарував квітів і не знав, як воно робиться. А тут роздумувати ніколи. Мишко швидко пішов до машини.

Уже на Тимківському кутку вимкнув дальнє світло і став пригальмовувати. До двору Загірних підкотив тихенько, на нейтральній. Закурив і довго дивився на освітлені вікна будинку, де за білими завісками вряди-годи ворушилися чиїсь тіні.

Мишко чув, як лунко б’ється його серце, і думав, що він несповна розуму, бо сотні разів проїздив і проходив повз ці ворота, навіть не глянувши в їхній бік, а тут щось затуманило голову. Він повагався, потім поспіхом натиснув на сигнал.

У дворі загарчав собака, а за хвилю рипнули двері — і на порозі з’явився Загірний, похмурий, неговіркий чоловік. Мишко бачив лише його сиву голову, що біліла в темені, як місяць за ріденькою хмарою.

— Що там таке? — голосно спитав Загірний.

Мишко відкрив було рота, проте зам’явся.

— Та з акумулятором... щось не те, — буркнув собі під ніс.

Загірний, грюкнувши дверима, пішов у хату.

Мишко вийшов з кабіни, відчинив капот і став мацати акумулятор, наче боявся, що чоловік стежитиме за ним у вікно.

«Чого було не сказати напрямки, щоб покликав Наталку?», — дорікав сам собі за те, що хоробрий лиш там, де не треба. О, там, де не треба, Мишко герой! Але ж Загірний і так скаже, що отой зірвиголова обламався коло їхнього двору, і Наталка вийде хоча б спитати...

Мишко ще довго гибів над мотором, з надією косував на хатні двері, та звідти ніхто не виходив. «Харки-макогоники!» — сказав Мишко і голосно гримнув, закриваючи капот.

Він заліз у кабіну і ще й дверцятами хряснув так, щоб у хаті почули. Але там наче оглухли, навіть собака, ледащо такий, не загавкав.

Ну, ось, маєш: світло за білими завісками погасло. Люди полягали спати.

«Так тобі й треба, — сказав сам собі. — На біса ти кому здався! І який дідько напоумив тебе ділити ту нещасну Бухареву кобилу, бодай вона була здохла! Поділив, називається. Краще б собі кебети позичив у тої кобили».

Щоб якось себе заспокоїти, Мишко заплющив очі і знов побачив, як із куща вилітає пташка, як Наталка іде в танок, не торкаючись землі, як розквітають півонії... Солодке видиво манило його в ласкавий сон, і він не хотів більше ні про що думати, а тільки впиватися цим п’янким сном до запаморочення. Нехай ніхто не виходить із хати, нехай ніхто його не чіпає, щоб не сполохати цього млосного забуття... Нехай... нехай...

Вдосвіта, ідучи на ферму, Наталка Загірна вгледіла біля своїх воріт знайому вантажну машину, і щось кольнуло її у серце. Вона притьмом кинулася до кабіни, скочила на приступку і зазирнула всередину. Холод відліг од грудей.

Мишко, скулившись на сидіннях, солодко спав, і з лиця було видно, що він бачить гарний-прегарний сон.

Дівчина на полюванні

Вчора ми з Євою стояли на мосту, що горбився над закутою в кригу річкою, і милувались призахідним сонцем.

— Подивися, Адамцю, — сказала вона. — Не сонце, а велетенське червоне яблуко.

Тієї хвилини легенький смуток холодком пробирав мені груди і хотілося мовчати. З мене було досить того, що вона поруч і говорить своїм розсипчастим голосом, схожим на шум вітру. Мені хотілося мовчати і слухати її, хай би що вона