Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

— Думаю, ні, — відмовив гладун.

— Подумай про насолоду, любий, насолоду!

Дивна річ, гладун знав, що насолодився б цією брудною і хворою вуличною жінкою, насолодився б нею більше, ніж прогнозованими і стерильними зляганнями, які мав у минулому. Напад романтизму! Але про це не може бути й мови: сифіліс украй поширений у цих місцях, та й він навіть не має часу, не може спинитися тепер.

— Іншим разом, — кинув він.

— Жаль! Цього ніколи не буде!

— Ніколи не можна бути певним.

Жінка сміливо глянула йому в очі:

— Інколи можна. Цього ніколи не буде.

— Візьми, щоб пам'ятати про мене, — проказав гладун і тицьнув їй у руку монетку.

— Мудро чиниш, що платиш, — мовила вона. — Невдовзі ти побачиш, що купив.

Гладун відвернувся й машинально пішов далі. Йому боліли суглоби. Безперечно, він почувається недобре. Вулиця Бритви, вулиця Кінця, і от він підійшов до дому купця Аліда.

73

Гладун постукав у широкі, оббиті мідними цвяхами двері дому Аліда. Слуга пустив його і провів крізь внутрішнє подвір'я до прохолодної тьмяної кімнати з високою стелею. Гладун відчув полегкість, сидячи на м'яких парчевих подушках і цмулячи крижаний м’ятний чай з покритого візерунками срібного келиха. Але однаково почувався дивно й був у кепському гуморі, запаморочення не минало. Цей стан дратував його й був украй недоречним.

До кімнати зайшов Алід, спокійний стрункий чоловік років за п’ятдесят. Гладун урятував йому життя під час заворушень у Мухтайлі. Алід був вдячним і, що важливіше, надійним. Обидва приятелі провадили спільні оборудки в Адені, Порт-Судані й Карачі. Вони не бачилися, відколи кілька років тому Алід переїхав у Арахніс.

Алід запитав гладуна про здоров’я й занепокоєно слухав про його немочі.

— Здається, тутешній клімат не для мене, — виснував гладун. — Але це пусте. Як ти живеш, мій друже, як твої дружина та дитина?

— Доволі непогано, — відповів Алід. — Попри неспокійні часи, мені вдається заробляти на життя. Дружина померла два роки тому від укусу змії на базарі. Донька почувається цілком добре, згодом ти побачиш її.

Гладун пробурмотів слова співчуття. Алід подякував і сказав:

— У цьому місті навчаєшся жити зі смертю. Смерть, звісно, присутня всюди у світі й належного часу забирає кожного, але в інших містах її очевидність не така публічна. Смерть усюди робить свої звичайні обходи по лікарнях, виходить поганяти на дорогах, гуляє по місту, провідуючи нужденних, і взагалі поводиться як респектабельна громадянка. Авжеж, вряди-годи влаштовує кілька несподіванок, а загалом виконує свою роботу так, як і сподіваються від неї, і намагається не руйнувати розважливих надій і сподівань пристойних і шанованих людей.

Натомість тут, в Арахнісі, смерть поводиться зовсім по-іншому. Можливо, на неї впливає немилосердне сонце й болотиста місцевість, можливо, саме завдяки їм смерть понура, примхлива та нещадна. Хоч які можуть бути причини, смерть тут повсюдна й несподівана, полюбляє вдаватись до прикрих сюрпризів і поворотів долі, ходить по всіх кварталах міста, не поважає навіть мечетей і палаців, де людина могла б сподіватися певного ступеня безпеки. Тут смерть уже не добра громадянка. Тут вона дешева драматургиня.

— Перепрошую, — озвався гладун. — Я, здається, задрімав. Спека... Про що ми говорили?

— Ти запитав про мою доньку, — нагадав Алід. — їй сімнадцять років. Може, ти б хотів побачити її тепер?

— З радістю, — відповів гладун.

Алід повів його темними коридорами, широкими сходами, потім галереєю, чиї вузькі, мов прорізані, вікна виходили на внутрішнє патіо з фонтаном. Підійшли до дверей. Алід постукав і відчинив.

Кімната була яскраво освітлена. На підлозі з чорного мармуру видніли численні інкрустовані білі лінії, що перетиналися з нерегулярними інтервалами, немов жмут ниток. Посеред кімнати сиділа поважна темноока дівчина в білій сукні й вишивала щось на маленьких п'яльцях.

— Чарівна, — проказав гладун. Дівчина навіть очі не підняла. Кінчик її язика висолопився від зосередження на візерунку. Проте взірець для вишивання був кепсько вимальований, безладний.

— Вона слухняна, — мовив Алід.

Гладун протер очі. Із зусиллям випростався на стільці. Він знову сидів у салоні Аліда, вмостившись на парчевих подушках. Алід щось писав у бухгалтерській книзі. Перед гладуном стояла наполовину випита чашка шербету.

— Будь ласка, вибач мої провали, — мовив гладун. — Я недобре почуваюся. Мабуть, було б краще, якби ми обговорили справи.

— Якщо твоя ласка, — погодився Алід.

— Я приїхав сюди, — став розповідати гладун, — щоб із твоєю допомогою і за взаємно прийнятною ціною залагодити... Я маю у своїй власності певний предмет, що сам по собі не має жодного значення, крім для людини, яка... Я хочу доправити певну запчастину для двигуна в певне місце, і не маю сумніву, що я, або радше ти, зможеш виконати... Здається, мені важко розмовляти. Завдання, яке я хочу виконати...

— Друже, — урвав його Алід, — хіба нам тепер не пора поговорити серйозно?

— Що? Запевняю тебе...

— Хіба не пора поговорити про те, як ти б хотів використати той недовгий час, який тобі ще лишився? — запитав Алід.

Гладун спромігся всміхнутись:

— Я згоден, що почуваюся кепсько. Але ніхто не може знати...

— Будь ласка, — мовив Алід. — Мій друже, мій благодійнику, мені дуже прикро повідомити тобі, що в тебе чума.

— Чума? Не будь смішним. Я не заперечую, що почуваюся недобре. Я пораджуся з лікарем.

— Я вже викликав свого лікаря,— сказав Алід.— Але я добре знаю ознаки чуми. Ми всі в Арахнісі знаємо їх, бо чума переплетена з нашим життям.

— Це неймовірно, — протягнув гладун.

— Чого б я брехав тобі? — запитав Алід. — Я кажу, бо впевнений. Невже ти хочеш змарнувати свій безцінний час на заперечення?

Гладун довго сидів мовчки. Потім пригнічено проказав:

— Коли я зійшов тут на берег, я вже знав, що тяжко хворий. Аліде, скільки в мене часу?

— Можливо, три тижні, можливо, місяць, навіть два.

— Не більше?

— Ні.

— Розумію, — похнюпився гладун. — Що ж, тоді... Тут є лікарня?

— Немає нічого, гідного цієї назви. Ти лишишся тут, у мене.

— Про це й мови не може бути, — заперечив гладун. — Ризик зараження...

— В Арахнісі ніхто не уникає зараження, — мовив Алід. — Послухай мене: ти повинен прийти