Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"

Люди стикаються - покинь!

Згадай, хто ти, і чий ти син,

І що у парі вам не бути!

Не діждала б я була чути

Такові речі!.. Онде ніж:

Возьми го, сину, та доріж

Нещасну матір!.. Поховаєш,

А на гробу ся повінчаєш

З циганкою!..

- Боже, боже!

Чо плачете, мамо?

Думаєте, що я справді

Циганку кохаю

Чи там з дівок яку-небудь? -

Не мав би-м роботи!

Я їх много перелюбив

Людям на охоту.

Нащо ліпше і кохати? -

А я вже сам, мамо,

Хотів її покидати,

Як учув, що слава

Пішла селом недобрая…

Я не люблю слави.

А хоть тоту дуритиму,

Котру загадаю,

А вженитися вже мушу,

Щоб мовчали люде.

Я женюся! А дівками

Потому хоть воду

Гатитиму - тільки буде!

Хорошов уродов

І вкрай світа їх загулиш -

Ледачі, та й тільки!

Пошукайте ж мені, мамо,

Хорошої дівки,

Але з грішми - чи чуєте?

Та й будемо сватать.

А як підем - то перший раз

Я, мамо, у хаті

І не гляну на дівчину:

Вона одуріє!

О, я їх налогу знаю!

Так, мамо, що вмію

Я вгадувать ті зазулі? -

Отак, паніматко!..

Виймив люльку, зажог губку

Та й вийшов із хати

Сміючися. А удова

На сто коньох їде!

Ухопила ціпок в руки -

Пішла до сусіди,

Щоб гарненько порадитись,

Як дальше робити

І де би то невісточку

Багату добити;

І такі-то часом люде

Бувають на світі!

Не все золото та срібло,

Що в очі ся світить;

Не всім треба дати віру,

Хто каже, що любить…

Да нехай це! Побачимо,

Що далі ще буде.

II

Хто шукає, той і найде,

Як то люди кажуть.

І Маркові вишукали

Таку, що й за князя

Не сором би - таке чудо!

Що красна, що врода,

А що віно: лиш гай один -

За днину не сходиш,

А про решту і не кажи!

От взялись за діло:

Зговорили, злагодились,

А в другу неділю

Вже й рушники Катерина

З кедрової скрині

Подавала - кращий Марку…

А сама аж гине,

Що погляне на легіня!

Да легінь не конче

Нев журиться. Сидить собі

Веселий, як сонце,

Та з газдами розмовляє,

Торги якісь ладить.

А Орлиха (се би теща)

Така уже рада,

Що аж гуля! «От господар!

Значно, що господар».

Соколиха собі рада,

Що з багатим родом

Посвахалась. Лиш Катруся

Думає-гадає,

Як то вона жити буде!

Чому ж не займає

Той царевич мальований?..

І сльози линули.

А Орлиха: - Що ти робиш?

Щоб я і не чула

Твоїх плачів! Він - господар:

Єму інше діло,

Моя доню, у голові,

Як за ручку білу

Істискати. Утрись, дочко!..

Отакі-то люди:

Вони судять - як нас видять,

Не заздрівши в груди,

Чим то серце потайливе

У нас нишком грає!..

А що Марко мій розумний

За столом гадає?

Нехороше він гадає:

Серце одурити,

Свіже серденько дівоче.

Неситий, неситий,

Нерозумний мій легіню!

Ти, друже, не знаєш,

Що то серце хоть маленьке,

А світ підбиває -

Цілий цей світ незмірений…

Така божа воля!

Не бог - серце орудує

Усев наша долев.

А де розум хоче вершить -

Пропав-єсь навіки!..

Серце першим, серце старшим

Паном чоловіка!

Уже зорі погасають,

Ранок наступає,

Устав Марко із-за стола,

Домів ся збирає.

- А що, мамо, хіба підем?

- Посидь ще, соколе! -

Просить теща.- Та я б сидів,

Так робота в полі,

Паніматко. Тепер весна!

- Нічо, нічо, сину!

Й я так люблю!.. От господар!

Но де Катерина,

Де вна ділась? - Лишіть, нене:

Може, пішла спати,

Протомилась - лишіть єї!

- Золотий мій зятю!

Як жалує свою рибку…

Розумний - та й годі!

Та як кажеш, мій соколе:

Остає при згоді?

На пречисту? - На пречисту.

Що слово, то слово!

- Нічо, синку! Добраніч же!

- Ідіте здорові,

Та приходіть до нас зчаста,

Аби обізнатись

З Катрусечков! Чи як кажеш?

- За то вже не знаю,

Паніматко: тепер весна -

Чи нам часу стане!

Да я буду приходити…

Ходім!..- Попрощались.

Марко пішов. А Орлиха

Гуля по господі

Та аж свище, така рада:

«Господар - та й годі!»

І отакі часом люди

Бувають на світі!

У них срібло, у них злото,

Усе, що ся світить,

Як в тих дітей нерозумних,-

А такі щасливі

В широкому сему світі!

Таки своє мливо

Молотимуть, сіятимуть

До самого гробу,

А ще, може, і в гріб возьмуть!

«Господар - та й годі!»

Лиш та Катря безталанна

Не ликує з мамов:

Лежить собі у кімнаті,

Умита сльозами.

«Колись прийду… нема коли!..-

Він мене не любить!

Боже, боже: себе й мене

Він марне загубить!

Так… не любить! - я виділа!..

Чого ж бо я плачу,

Коли ми ще ні вінчані?..

О, єго побачить -

Гірше шлюбу… що то шлюби!..

Що буде, то й буде:

Я без нього жить не можу!

Чому ж він не любить?..»

III

Сяють зорі, місяць оре,

Люди спочивають;