Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

куплено нову позолочену клітку; на столах і камінній полиці з’явилися вирізані з кольорового паперу та картону прикраси; на підвіконнях зненацька виросла одна чи дві квітки; міс Токс почала вправлятись у грі на клавесині; гірлянда з пахучого горошку раз у раз була на видноті, а над нею пишалися в нотному зошиті Копенгагенський і Пташиний вальси, власноруч переписані міс Токс.

Понад і попри все це міс Токс вже довший час з великим смаком і ретельністю одягалася в напівжалобу, і саме це допомагало майорові розв’язати його проблему він-бо вирішив, що міс Токс дістала невеличку спадщину й тому загорділа.

На другий день після того як він заспокоїв душу цим відкриттям, майор, сидячи за сніданком, побачив у вітальні міс Токс таку чудну й разючу картину, що на якийсь час прикипів до стільця, а тоді кинувся в сусідню кімнату, повернувся з театральним біноклем і кілька хвилин пильно дивився в нього.

- Це - маленька дитина, сер,- сказав майор, опускаючи бінокль.- Закладаюсь на п’ятдесят тисяч фунтів.

Майор не міг забути цього видовиська. Він міг лише свистіти й вирячуватись так, що проти теперішніх колишні баньки здавалися запалими в очниці. День за днем, по три, чотири рази на тиждень дитина з’являлася знову. Майор вирячував очі й свистів. Тепер він був самотній на Принцесиному Майдані. Міс Токс перестала думати про нього. Синів він чи чорнів - їй те було байдуже.

Незмінність, із якою міс Токс йшла з Принцесиного Майдану по дитя та його мамку, поверталася з ними, знову відходила і приходила з ними, завжди при них, як невсипущий страж, ревність, із якою вона сама годувала та, пестила дитя, гралася з ним і заморожувала його юну кров виконанням деяких мелодій на клавесині, були надзвичайні. Десь у той же таки час у неї з’явилася пристрасть до милування якимось браслетом, а також місяцем, що над ним вона проводила тривалі спостереження з вікна своєї спальні. Та на що б міс Токс не дивилася - на сонце, місяць, зорі чи браслет,- на майора вона більше не дивилася. І майор свистів, лупав очима, дивувався, вештався по кімнатах і не міг нічого зрозуміти.

- Ви остаточно завоюєте серце мого брата. І це - достеменна правда, моя люба,- сказала одного дня місіс Чік.

Міс Токс зблідла.

- Він дедалі більше стає схожий на батька Поля,- зауважила місіс Чік.

Міс Токс замість відповіді вхопила маленького Поля на руки і своїми пестощами геть зіжмакала й сплющила його чепчик.

- А чи схожий він на матір, з якою ви, моя люба, хотіли познайомити мене? - спитала міс Токс.

- Ні, анітрохи,- відповіла Луїза.

- А вона... вона була гарна, правда? - затинаючись, мовила міс Токс.

- Гарна? Бідолашна Фанні була цікава жінка,- подумавши хвилинку, сказала місіс Чік.- Безперечно, цікава. Чого у неї не було - то це владної вдачі, отого відчуття вищості, якого слід було б сподіватися від дружини мого брата. Не мала вона й тієї сили та твердості духу, що потрібні з таким чоловіком.

Міс Токс глибоко зітхнула.

- Але вона була дуже мила,- закінчила місіс Чік,- надзвичайно мила. І збиралася... Ох, які вона мала наміри, бідолашна Фанні!

- Янгол! - скрикнула міс Токс, звертаючись до маленького Поля.- Викапаний портрет свого татка!

Якби майор міг знати, скільки надій та сподівань, яка безліч планів та проектів пов’язувалися з цим немовлям; коли б він міг бачити, як усе це крутилось у безладному вирі круг пожмаканого чепчика маленького, несвідомого Поля, він і справді мав би право вирячити очі. Може, тоді, серед цього хаосу він розпізнав би кілька честолюбних окрушин, що належали міс Токс, і зрозумів би, який же непевний капітал укладала ця леді у фірму «Домбі і Син».

Якби сам Поль, прокинувшись уночі, міг довкола свого ліжечка побачити бліді привиди мрій, що їх снували про нього інші, він би теж мав підстави вирячити очі. Але малий спав і не тямив нічого ні про добрі наміри міс Токс, ні про подив майора, ні про передчасні злигодні своєї сестри, ні про суворі видива свого батька. Він не знав навіть, що на землі існує Домбі чи Син.

 

Розділ восьмий. ПРО ДАЛЬШЕ ЗРОСТАННЯ ПОЛЯ І ЙОГО ВДАЧУ

 

 

Під чуйним і недремним оком Часу - ще одного майора - сни Поля потроху мінялися. У них проникало дедалі більше світла, сновидіння дедалі ставали чистіші й виразніші, щораз густіший рій речей та вражень оточував його в хвилини спочинку. І так з немовляти виріс малий Домбі, що ходив, балакав і з усього чудувався.

Після гріхопадіння і вигнання Річардс дитячу кімнату передали у відання цілої комісії, як то буває в громадській установі, коли не можуть знайти одного Атланта, що узяв би її на себе. Комісія, звичайно, складалася з місіс Чік та міс Токс, які віддавалися своїм обов’язкам з таким запалом, що майор Бегсток день у день почував себе більше занедбаним, а містер Чік, позбавлений домашнього нагляду, пустився берега: обідав по клубах та кав’ярнях, три рази явно тхнув тютюном, раз пішов сам до театру,- одне слово, попустив віжки (як висловилась місіс Чік) своїх громадських і моральних зобов’язань.

І все ж таки, попри все оте піклування та пильнування, Поль не пашів здоров’ям, як обіцяв був спочатку. Тендітний з природи, він марнів та гибів після відходу своєї мамки і, здавалось, чекав лише нагоди, щоб вислизнути їм з рук і піти шукати небіжку матір. Щоправда, він щасливо оминув цю небезпеку на крутому шляху до змужніння, але й далі гони були важкенькі - з усіма, мов на зло, можливими перешкодами. Кожен зуб був для нього як карколомна загорожа, кожен пухирчик кору - мурована стіна. Він падав з сідла від кожного нападу коклюшу: його валили долі й заливали з головою хвилі дрібних недуг, що йшли назирцем одна по одній, не даючи йому змоги звестись на ноги. Якось замість молочниці в горлі у нього оселився кровожерний хижак, і навіть вітрянка, незважаючи на свою лагідну назву, пройшлася по ньому ураганом.

Застуда, схоплена під час хрестин, пішла в корінь, уразивши, мабуть, якийсь особливо чутливий орган, що ніяк не міг зігрітися в холодному затишку батька,- в усякому разі, від того дня Поля