Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Тубільців на островах лише 50000, а білих близько 3000, головно американців. За капітаном Куком сто років тому тубільців налічувалося 400000. Але купці завезли туди тяжку працю й вигадливі хвороби – іншими словами, неквапну, затяжну й неминучу смерть; а місіонери принесли засоби милосердя і застали бідолах готовими. Отже, обидві сили діють у злагоді, і кожен, хто бодай трохи тямить на цифрах, може сказати вам, коли останній канак потрапить у лоно Авраамове, а його острів – до білих рук. Це все одно, що вирахувати затемнення – якщо ви почали правильно, то вже не прогадаєте. Протягом століття у цих тубільців на три народження припадало п’ять смертей, і ви розумієте, до чого це має призвести. За п’ятдесят років канак, безперечно, стане рідкістю в своїм власнім краю, і в нього вигідніше буде вкласти капітал, ніж у цирк.

Я щиро шкодую, що ці люди вимирають, бо вони чи не найцікавіші з-поміж усіх дикунів, які тільки існують. Їх мова ніжна й музикальна, в ній нема жодного шиплячого звука і всі слова без винятку кінчаються на голосну. Джім Фіск у них звався б Джімі Фіскі, бо вони ладні вчинити навіть насильство над людським іменем, що в натуральному своєму стані занадто деренчливе. Італійська мова проти гавайської – немилозвучна скреготнява.

Колись ці люди мали звичай ходити голяка, та місіонери поклали тому край; по містах чоловіки тепер носять одяг, а на селі коркові капелюхи та пов’язку на стегнах; у товаристві вони одягають комір від сорочки та жилет. Тільки релігія та освіта здатні були здійснити ці подиву гідні зміни. Жінки носять просторе суцільне ситцеве вбрання, що одностайно спадає від шиї до п’ят.

За давніх часів, одверто кажучи, у справах статі не було абсолютно ніяких перепон. Відмовити на зальоти незнайомця вважалося ганьбою для дівчини чи жінки; але місіонери заповзялися на цей звичай так ревно, що їм пощастило принаймні загнати його в підпілля, і тепер він існує тільки в дійсності, а номінально – крий боже.

Ці тубільці – найпростодухіші, найдобросердіші, найщиріші істоти з-поміж сотворених за образом і подобою господа. Там, де вплив білих не розбестив їх, вони радо вітають всякого випадкового зайду і діляться з ним усім, що мають,– риса, якої, мабуть, ніколи не існувало серед інших народів. Живуть вони одним днем; «завтра» до їхніх розрахунків не входить. Я наймав у Гонолулу юнака тубільця, випускника місіонерського коледжу; він розподіляв свій час між перекладом грецького Завіту і доглядом за одним предметом з моєї власності, простіше кажучи, конем. Коли той хлопець отримував свою платню, то йшов і вкладав її всю, скільки б то не було, від п’ятдесяти центів до цілого долара, в пої (це така паста з кореня таро – національна страва) та скликав усіх тубільних голодранців на гостину. І, порозсідавшись десь на розкішній траві під тамариндовими деревами, лагідні дикуни ласували, поки було чим. Мій хлопець ходив по тому день чи два голодний і втішений, а потім якийсь інший канак, що його, може, доти зроду й не бачив, запрошував його на такий самий бенкет і піддавав йому свіжої сили.

Колишня їхня релігія була просто мішаниною химерних забобонів. Акула начебто була богом, якому найбільше поклонялись, чи, радше, намагались його умилостивити. Потім була ще Пеле, богиня страхітливих вогнів Кілауеї; не бракувало й дрібніших божків. Тепер тубільці християни – всі до одного; вони всі належать до церкви і люблять теологію дужче за пиріг; вони здатні витримати, обливаючись потом, проповідь завдовжки в Декларацію незалежності, і що нудніша вона, то більше їх зачаровує; вони ладні сидіти й упрівати в якомусь блаженному трансі, доки не підплили б своїм власним лоєм, аби лише священики безперебійно змінювали один одного на чатах. Недільні школи їхня улюблена розвага, тут вони ненаситні. Якби служба божа давала не саме лиш духовне сп’яніння, а ще й фізичне, то вони б не знали, що значить бути тверезим. Релігія – хліб і вода тубільця. Він уміє читати свою охайно видрукувану біблію (рідною мовою – вміє кожен чоловік, жінка чи й мала дитина), і він читає й перечитує її. І ще він читає безліч повчальних оповідань, побудованих за давнім взірцем книжок для недільних шкіл, оповідань, що навіть перевершують свій прототип; і він обожнює їхніх героїв, що ходять по світі з медом на устах, і страх як пришелепуватих та побожних. І він знає всі гімни, які ви будь-коли чули в житті, і м’яким, приємним голосом співає їх рідною мовою, і в їхньому виконанні «Над Йорданом я стою» видасться вам якимсь химерно та солодко незнайомим, наче словник не тим кінцем запустили в цукродробилку. Тепер ви розумієте, як ці тубільці, дорослі й малі, старі й молоді, просякнуті релігією, принаймні її поезією та музикою. Але коли доходить до практичного її застосування, то тут уже справа інша. Деяких із благородніших приписів християнства вони завжди дотримувалися від природи, і завжди дотримуватимуться. Деяких дрібніших приписів вони так само від природи не дотримуються і ніколи не дотримуватимуться. Біла людина їх навчила брехні, і вони вдаються до неї весело й безгрішно,– бо небагато гріха в тому, що їх неможливо змусити розуміти як гріх. Перелюб вони мають за річ негарну поетично, але практично цілком пристойну.

Ці люди релігійні по-сентиментальному – мабуть, це точна характеристика. Вони моляться, співають і моралізують за безхмарної години, та як приходить біда, то це вже «річ життєва», і тоді вони схильні віротерпимо облишити поезію та закликати на поміч Велику Акулу, бога своїх предків. Стародавні забобони в них у крові й кістках і раз у раз виринають на поверхню в надзвичайно природний і простимий спосіб.

Я належу до тих, що вважають працю місіонера за повільну і невдячну, бо не втішає вона відразу отриманими наслідками. Але я дуже далекий від того, щоб вважати її за безнадійну і марну. Я гадаю, що такі зерна, заронені дикунові у душу, принесуть добрі плоди в третьому поколінні, і певно, що такий результат вартий заходу. Але я не думаю, щоб варт було багато сподіватися від першого та другого поколінь. Це протиприродно. Треба довго й терпляче викохувати