Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

— Ви собі йдіть, а я вас дожену, — сказала мати.

Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жінка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще світиться.

— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?

— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.

І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.

— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.

Мур підсунув їй ослінчика, і вони посідали одне проти одного.

— Ви вперше здибалися з Голом кілька років тому, — почала жінка, — і мало знаєте про нього. Корктаунці теж нічого не знають. Але тепер я повинна вам усе розповісти, Муре.

Говорила вона тихо, ніби вагаючись, а думками линула в далеке минуле.

— Я боролася за нього, щоб ви знали, тяжко боролась і перемогла. Ми познайомилися на золотих копальнях у Каліфорнії. Там він був у всіх на язиці. Він не лихий, Муре, далебі, не лихий! Але може стати звіром, коли його охопить лють. А боротьба тягне його до себе, як магніт. Коли він зіткнеться з шахраєм, то ладен роздерти його, Муре. Теляти не заріже, такий добрий, а тоді просто навісніє… І ось тепер він знову вплутався в такі справи. Він повинен бути від них якнайдалі, Муре, тому я й прийшла до вас. Він так любить Джо, а тут може багато що статися. Допоможіть мені. Я тоді забрала його з Каліфорнії. Він трохи накопав золота, і ми подалися до Юти. Там він став шерифом і втихомирився. У Корктауні він теж був тихий-тихісінький. То невже ж тепер, на старість, усе те має знову повернутися?

Семюел Мур сидів перед жінкою і ніби зазирав їй у саму душу. Тепер йому враз стало зрозуміле в Слейтерові багато що з того, про що він часто міркував останніми тижнями. Але він збагнув і те, що Голові не можна ставити ніяких заборон. Не така він людина. Що ж робити? І що сказати цій жінці? Мур здвигнув плечима. Брехнею та викрутасами її годі заспокоїти.

— Гол — найкраща людина в нашому таборі, — мовив задумливо Мур, — Та й навряд чи хто зміг би втримати його, коли б почалася боротьба до загину. Але я майже певен, що до такого не дійде. Крім того, днями мають сюди прибути якісь урядовці — тоді вони дбатимуть про нашу безпеку і про дотримання закону. А Гол без приводу не стане ні з ким заводитись.

Вони обоє подалися до великого намету, що правив за їдальню. Ніч була темна. Дощ перестав так само тихо, як і почався. В наметі вже сиділи Гол, його син, Едвард Фінні і всі ковбої. Гол повеселішав і розбалакався, почав оповідати про незвичайні випадки з давнього табірного життя. Потім матуся Фінні порозганяла всіх додому.

— Щоб копати золото, треба добре виспатися, — твердо заявила вона, і чоловіки, сміючись та жартуючи, порозходились.

Світло в наметах погасло. На чорному, як оксамит, небі лиш де-не-де блимали зірки. Багато копачів, що не мали навіть наметів, полягали просто неба, позагортавшись у ковдри, і були раді, що дощ так швидко перестав. Більшість їх засинало з думкою про золото, на якому вони лежали.

Гори лишились позаду і тонули вже в бузково-золотавому вранішньому світлі, коли Кед із приятелем побачили перед собою лісисте узгір’я. Вони їхали цілу ніч і були втомлені.

— Якусь годину поспимо під деревом, поки напасуться наші шкапи, — буркнув Кед.

Товариш його кивнув головою, і обидва підострожили коней, більше не перемовившись ані словом. Нарешті вони досягли перших буків. Раптом Кедів товариш показав ліворуч:

— Глянь-но, там хтось отаборився. Може, спробуємо?

— Ні, ще, мабуть, надто рано. Коли там не новачки, то вони відразу зметикують, що з нами скоїлось. Але можна проїхати повз них.

У таборі поралося троє чоловіків. Четвертий ще лежав, загорнувшись у ковдру. Що ближче під’їжджав Кед, то пильніше приглядався до людей.

— Хай мене дідько вхопить, коли я не знаю тих двох довготелесих, — мовив він. — А третій… гм…

— Знаєш чи не знаєш, а дідько тебе так чи інак ухопить колись, — зауважив його товариш у біді.

Тієї миті визирнуло сонце, освітило табір і заграло в білявих чубах двох здоровил.

— Це таки вони, техасці Берт і Гай Джілберти! — вигукнув Кед і погнав швидше коня.

Вони чвалом поскакали просто до табору. Загледівши їх, брати випросталися. Кудлань, що роздмухував огонь, теж підвівся. Зустрілися вони дуже тепло, як і годиться давнім знайомим, що довго не бачилися.

— Здоров, Кеде! — гукнув Берт Джілберт. — Чудово, що ми здибалися тут, у горах. Куди ти вибрався?

Вони поручкалися. Кудлань теж підійшов ближче. Чоловік у ковдрі перевернувся на другий бік і почав дивитися на прибулих. Радісно привітавши і поплескавши по плечі прибулих, Гай раптом здивовано витріщив очі: він завважив порожню ладівницю. Тоді пильно глянув на коней — ти ба, тільки сідла і пласкенькі в’юки. Так у пустелі не мандрують. На такі речі Гай мав добрий нюх.

— Ну? — допитувався Берт у Кеда. — Куди ти, горлорізе, зібрався? Долина ж десь тут недалеко, га?

— Нам довелося накивати п’ятами, Берте, — понуро сказав Кед. Берт вражено відступив крок назад, пильно приглядаючись до нього. — Ми вчинили дурницю, і я змарнував найкращу в житті нагоду.

Поки вони розмовляли, Гай підійшов до Кеда, витяг у нього з піхов револьвера, оглянув порожній барабан і мовчки показав його братові. Той свиснув крізь зуби і співчутливо кивнув головою.