Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

А тим часом вітер помітно дужчав. Каравела то збиралася на сірі хребти хвиль, то поринала вниз. Часом водяні бризки обливали хлоп'ят.

Долетіла команда Адальберто:

— Боцмане! Поставити грот з двома бінетами!.. Марсель… Фок… бізань… блінд!

— Сеньйор Адальберто гарний чоловік, — очі в Ніанга потепліли. — Він ніколи навіть не крикнув на мене. Їсти дає. От якби ще читати мене навчив. Я, правда, читаю не дуже…

— Я учитиму тебе, — Федя поклав руку другові на плече.

— О, як мені хочеться вчитися, — мрійно прошепотів Ніанг і зніяковів: — Я б хотів бути пілотом, як сеньйор Адальберто…

— Так чого ж, станеш колись.

— Ні, що ти! Чорному не можна бути пілотом. Не можна стати навіть боцманом. Чорний може бути лише рабом… Ах, чому я народився чорним!

— Не скрізь так, Ніанг! У нашій країні всі люди однакові. В нас може бути пілотом і білий, і чорний. Це дурниці, що чорні люди погані, що білі мусять командувати, а чорні підкорятися….

— Так ось ви де, герцог! — несподівано почувся зраділий голос товстуна Луїса. — Ви ж обіцяли подивитися мою майстерню…

Федя усміхнувся. Ну й хитрун, цей Луїс! Ніякої обіцянки він йому не давав, навіть розмови про це не було. Але оглянути трюм, чого доброго, варт, це цікаво. Удвох з Ніангом він рушив за конопатником.

Луїс, крекчучи, підняв важку кришку люка. Звідти повіяло смородом і пліснявою. Тримаючись за липке від грязюки поруччя, Федя спустився в трюм. Тьмяно світив ліхтар, підвішений до балки. Тут панував напівморок. Федя спершу нічого не міг розібрати, доки очі не звикли до темряви.

Луїс зняв ліхтар і, освітлюючи дорогу, сказав:

— Тут, ваша високість, володіння боцмана Хуана. Він зберігає тут провіант, — і напівголосно додав: — Скупердяга, яких світ не бачив. Спробуй у нього вимолити зайвої півпорції — якраз!

Федя побачив залізні ґратчасті двері з великим висячим замком.

Луїс проковтнув слину і важко зітхнув.

— Тримає, клятий, доки не згноїть, — бубонів собі під ніс. — Сьогодні видав сухарі, аж зелені від плісняви. Звісно, коли голоден, то з'їси, а їх і свині б не їли… О господи, і чого тільки пішов я від дона Гарсіласо? Дурень, дурень… Правду кажуть: коли бог хоче когось покарати, то позбавляє його розуму… Жив я в дона Гарсіласо і горенька не знав, як сир у маслі купався. Потягло мене в Новий Світ, щастя пошукати, думав, розбагатію. А як був бідним пеоном, так і зостався. Ехе-хе… Даруйте, розбазікався.

Луїс підняв ліхтар високо над головою.

— Ось подивіться, будь ласка, — в барилах солонина. Бачите скільки? Аж чотирнадцять барил! А той скупко морить нас голодом, бодай йому добра не було… А ото менші барила — з вином, з оливковою олією, оцтом і патокою… В ящику цукор. Тільки нам він, простим матросам, і не сниться. Я вже й не пам'ятаю, який він на смак… А в мішках, ваша високість, чорнослив, боби, сочевиця, борошно, квасоля, пшоно. На гаках, як самі бачите, висять круги козиного сиру, в'язки часнику й цибулі… Сюди б забратися! — плямкнув губами конопатник.

На одне з барил раптом стрибнув великий товстий кіт і, блимнувши зеленкуватими очима, сердито нявкнув.

— Навіщо він? — спитав Федя. — Тут же продукти, а коти розносять заразу…

— Без котів не можна, — озвався Ніанг. — Пацюки вже поїли б нас, коли б не коти.

Ніби на підтвердження його слів у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик з цукром вискочив другий, ще більший рудий котяра. В зубах він тримав здоровенного сірого пацюка.

— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них красунем не назвеш, та вони, капосні, відчувають загибель корабля… І вже, коли тікають з каравели, добра не жди. Хапай свою скриньку та відчалюй, поки не пізно… А от щодо зарази, то, даруйте мені, дурневі…— конопатник на мить зам'явся, — але ви помиляєтесь, ваша високість. Учора от відкрили барило вина, зачерпнув я коряком, а там здохлий пацюк. То що ж, виходить, через таку дрібницю все барило за борт виливати? Викинув пацюка в море, і квит. Може, від цього винце, хе-хе-хе, ще міцніше стало!

Кудряш аж здригнувся від огиди. А Луїс, тримаючи високо ліхтар, поплівся далі.

— Обережно, Федю, не спіткнись, — застеріг Ніанг, — тут у настилі дошка відірвана.

Конопатник обернувся, сердито глянув на Ніанга, сказав суворо:

— Як ти смієш так звертатися до його високості?! Я тебе… — він замахнувся, ладен ударити негра, та Федя вчасно схопив його за руку:

— Не чіпайте, я дозволив йому так себе називати.

— Тоді інша річ, — розплився в усмішці Луїс і, мабуть, щоб загладити інцидент, промовив — А тут зберігається зброя.

В світлі ліхтаря за ґратами поблискували довгостволі аркебузи, мечі, шпаги, арбалети, алебарди, лати, кольчуги, шоломи… Поряд — гарматні ядра, свинцеві і кам'яні. Луїс пояснив: кам'яні ядра призначені для ломбард, а свинцеві — для фальконет.

Забачивши зброю, Федя аж подався наперед. У нього перехопило дух: це ж справжня середньовічна! Не та, яку доводилось бачити лише в історичному музеї та й то на стендах. І скрізь таблички: «Руками не чіпати!» Тут усе поряд, новеньке і стільки!

— Якщо можна, відчиніть, будь ласка, я подивлюся! — попрохав Кудряш. Луїс розвів руками.

— Ні, ваша високість, усім цим відає Доменіко. Ключ у нього… Ходімте краще до мене, і я…

Конопатник не встиг доказати до кінця: у відчиненому люкові з'явилось обличчя Доменіко.

— Тюленю! — глузливо посміхаючись, крикнув він. — Дон Дієго кличе! Мерщій до нього!

— Мабуть, знову Доменіко щось наплів на мене Кривому, — невдоволено пробурчав Луїс, —