Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.

— Тоді гут?

— Навіть не знаю…

Згадую симпатичного ветерана Другої світової, який на старості літ потрапив на зону за те, що стріляв у міліціонера з мисливської рушниці (він сидів разом із батьком Тюлі). Ми з Тюлею кілька разів їздили до нього на невеликий хутір за тридцять кілометрів від міста, привозили цигарки, алкоголь, продукти, консерви, а одного разу притарабанили невеликий телевізор, який витягнули з однієї буржуйської дачі, аби ця дрібничка розрадила старість Казимировича. Він частував нас своїм самогоном із грушок, на другий день хотілося померти — так голова розколювалася. Але ми не нарікали.

(Про існування Казимировича серед наших друзів знали лише Тюля і я, ми давно про це домовилися, оскільки його стара хата була єдиним місцем, де можна тримати крадений товар. Безпечнішої нички не знайти.)

— Біда підвалить не сьогодні, то завтра. Олег, про це ніхто не має знати, навіть матері не кажи. На цей раз це серйозно.

— У мене скоро екзамен з історії.

— Хуйня. Складеш. Квитки на поїзд купив?

— Я про це й забув.

— Може, поступатимеш у наш?

— Там батько Інги працює, не хочу. Розумієш, між нами будуть зовсім інші діла. Як тобі це пояснити…

— Говори як є.

— Я тепер тільки догнав, що з тим козлом, словом… краще б я з ним не знайомився. Навіть коли я і поступлю, не думаю, що там буде все гладко. Розумієш? Все це не те… наче щось змінилося в мені…

— Да.

— Та й їхати звідси хочу. Кумарить мене це життя, тут я, наче риба, викинута на берег. А там — щось нове, там нічого не відомо — і це мене найбільше вставляє. Ти ж сам бачиш, я багато чого перестав доганяти, багато чого не роблю, як всі інші… це не моє, не лежить мені до цього душа. Розумієш?

— Да, — каже Тюля й пірнає. Його голова довго не з'являється, поки він не виринає метрів за п'ять позаду мене.

— Розумієш, головне — це знайти свою тягу. Я хочу її знайти, а коли й не знайти, то принаймні спробувати шукати. Як думаєш?

— Правильно. Тут нема шо робити. Йо-пересе-те! — несподівано вигукує він. — Ми ж забули про пиво, воно вже нагрілося на сонці!

Пливемо до берега наввипередки, але Тюля несподівано хапає мою голову і штовхає під воду. Тільки-но винирюю, як він знову вискакує на мене, від чого не встигаю вдихнути повітря. Під водою, відчуваючи, як його напружені руки щосили штовхають мене униз, раптом усвідомлюю, що в ньому прокинулася злоба. Ще через кілька разів розумію, що цей жарт набуває зовсім іншого значення.

— Ти збожеволів?! — захекано випалюю, хапаючи повітря.

— Мементо морі, — сміється він і пливе до берега.

Мишка роздає одноразові стаканчики, Рома витягує з торби продукти і розкладає на розстеленій газеті, а Бідон нарізає хліб, ковбасу і сир. Циркуль приносить літрові пластмасові пляшки пива, які стояли у воді.

— Нагрілося, — розчаровано каже Тюля. — Мене попустило.

— Мене тоже, — каже Вася.

— Нада догнатися, — плескає його по плечу Тюля. — Казав: мутанти, беріть ше снаряд!

Булавка сідає за спиною Мишки. Вона кусає бутерброд, простягає його назад, де на нього чекає роззявлений рот Васі.

Рома їсть задумано, втупившись у землю. Схожа на беззахисну лагідну тваринку. До її грудей вчепилася невеличка травинка і мені хочеться прибрати її ротом.

Несподівано придивляюся до тіла Мишки і мене насторожують дрібні червоні плямки, що рясно вкривають її живіт, боки й руки. Після того як ми випиваємо пиво і все з'їдаємо, питаю Мишку, чи немає в неї на губах невеличкої ранки. Присутні уважно слухають, але не розуміють до чого я веду.

Раптом, на верхній губі Мишки — справді! — помічаю відкриту, непримітну, як прищик, ранку.

— У кого ти останнім часом брала? — Мишка від цих слів здригається, її обличчя перекособо-чується від гніву і густо червоніє.

— Пішов ти!.. Чьо нада? — напружено запитує вона.

— Ти знаєш, що це таке? — веду рукою навколо її тіла, де знаходиться червонаста висипка.

— Що за хуйня, Професор? — ніби ошпарений, підривається на ноги переляканий і блідий Вася Булавка.

— У тебе сифак, — кажу їй. Мишка на мить завмирає, наче від цих слів її паралізувало, розгублено дивиться на присутніх, кидає пронизливий погляд на мене і гнівно жбурляє стаканчиком.

— Придурок! Гнида! — зривається на ноги. Пауза.

Присутні певний час мовчать, кидаючи одне на одного неспокійні погляди. Сполоханий Вася раптом починає себе оглядати:

— Що за діла?

— Тихо, — заспокоює всіх Тюля. — Ти точно знаєш? — запитує в мене.

Нервово посміхаючись, кажу, що коли ви натягували кого не слід, у цей час Маман мені давала розумні книжки читати.

— Ми всі вмієм читати, на! — незадоволено випалює Вася.

— У малого Мірчука таке було на другому чи третьому місяці сифака. Так що ти не кіпішуй, а шуруй на трипдачу і перевірся, — ставлю на місце цього вузьколобого вискочку. — Хто з тобою за останні кілька місяці трахався? — запитую в Мишки. — Повір, це потрібно не стільки для інтересу, скільки для вашого ж — усіх — блага.

— Я нічого не скажу, — насуплюється вона і відвертається.

— Послухай мене, дурненька, ми й так дізнаємося, хто тебе заразив.

— Ой, бля! — хапає голову руками Вася Булавка. — Там було-було!

— Заткнися! — кричить на нього Мишка.

— На кого, дура, губи ковбасиш?!! — зривається він на ноги.

— Добре, — кажу їй і звертаюся до Васі й Циркуля, — огляньте свої пісюни і подивіться, чи нічого на них нема.

Вони відходять на кілька метрів урізнобіч і кожен з них, зігнувшись, уважно оглядає себе, при цьому тихо лаючись.

— Здається нічого, — каже Циркуль.

— У мене щось є! Йоб… Точно є! Невеличкі ледве помітні фігнюшки! Ой бля! — кричить Вася на Мишку, як ненормальний, — казав тобі, суко, не трахайся з ким попало! Варений, я, Циркуль, ота свиня жирна з центру, на, Вова Карбюратор, Косаківський, лейтенант з аеродрому! Стільки народу за це сране літо!

— Хулі там того літа, — каже Бідон.

— Заткнися! — гаркає на нього Вася і знову нападає на Мишку. — Скільки ще їх було? Скільки?!

Вона, ридаючи, швидко хапає свої речі і голою тікає в зарості дерев. Заспокоюю Васю і Циркуля, кажу, що у