Читати книгу - "Материками й океанами"

Рідко буває, щоб людина, яка пізнала радість наукового відкриття, не захопилась наукою. Виявивши нову вулканічну область у центрі материка і похитнувши тим самим теорію вулканізму, яка тоді існувала, Кропоткін зайнявся іншою значною науковою проблемою, пов'язаною з історією Землі.

Взявши з собою провідника, він вирушає звірячими стежками у відроги Східного Саяну. Він спить, підклавши під голову сідло, їсть житні сухарі, мерзне біля підніжжя «білків» — гір, вкритих снігами; з шматом палаючого бересту спускається на вірьовці в обледенілу дірку підземної печери.

Він шукає стверджень гіпотезі, яка народилась у нього, і знаходить їх.

Вершини гір чимсь згладжені. Збереглись глибокі борозни, які нагадували сліди величезного плуга. Валяються купи валунів, перенесених здалеку якоюсь невідомою силою. Кропоткін здогадується, яка це сила. Але щоб здогад перетворився у впевненість, потрібно сто разів перевірити його, зібрати тисячі незаперечних фактів.

Після короткої поїздки на притоку Амуру, річку Уссурі, де водяться тигри, по стовбурах кедрів повзуть ліани, а в лісах росте оксамитне дерево і дикий виноград, Кропоткін став готуватися до найбільшої своєї експедиції.

Східніше Байкалу лежить гірський Олекминсько-Вітимський край. Він відокремлює Забайкалля від ленських золотих приїсків.

Кілька років підряд експедиції намагались знайти через його хребти прямий шлях до ленських приток Олекми і Вітиму.

Але нікому це не щастило. Розвідники повертались ні з чим, а один з них загинув у тайзі. Почали говорити, що через гори взагалі нема шляху, що хребти зовсім непрохідні.

Кропоткін, жадаючи побувати ще в одному важкодоступному кутку Азії, сказав золотопромисловцям, що він береться знайти пряму дорогу з Чити на Лену. Ті погодились дати гроші на експедицію.

Готуючись до походу, Кропоткін шукав помилки своїх невдах-попередників. Як вони споряджалися? Що брали з собою? Як вибирали маршрут?

Всі експедиції йшли з Чити на північ. У цьому і була їхня головна помилка. Треба, навпаки, йти з півночі на південь, з дикого краю вічної мерзлоти в теплі, обжиті місця. Адже наскільки легше, веселіше йти, коли знаєш, що за останнім перевалом тебе чекає не похмура тайга, а димок людського житла, наваристі щі, запашний свіжий хліб.

На невеликій барці-паузці Кропоткін, вчитель Поляков, який захоплювався зоологією і ботанікою, та досвідчений топограф Мошинський вирушили весною 1866 року із селища Качуг вниз по Лені, до приїсків, звідки експедиція мала пробиратися на південь, до Чити.

Пливли вони у повінь. Пахло травневою зеленню. Немов канделябри, стояли на урвищах стрункі модрини. Кропоткін по-хлопчачому радів весні, річці.

Ленські старожили тільки диву далися, бачачи, як дідуган з бородою до пояса спритно і дужо орудує веслом, легко перестрибує з барки на берег без всякого трапа, лазить по скелях, стукаючи молотком. А «дідугану» лише минуло 24 роки.

Темними ночами «дід» зчиняв на човні гавкіт. Гавкав він майстерно, з завиванням, і собаки зразу ж дружно відгукувались йому з берега, а лоцман дізнавався за цією прикметою, де знаходиться найближче село, — темрява ховала його від очей.

Поблизу того місця, де в Лену впадає Вітим, експедиція покинула барку і на верхових конях вирушила тайговою стежкою до золотих приїсків.

Стежка піднялась на високе нагір'я. У вузьких долинах шуміли річки, холодком тягнуло від їхніх нерозталих поліїв. Кропоткін облазив найближчі скелі, намагаючись зрозуміти розташування хребтів, визначаючи барометром висоту, розглядаючи уламки каміння.

Всі вісім днів подорожі через це Патомське нагір'я молодий учений відчував радісне хвилювання. Знову, як і за минулих подорожей, він помічав багато валунів, кам'яні морени, борозни і подряпини — одним словом, сліди могутніх льодовиків.

Але ніде не бачив він морських відкладів, ніяких ознак того, що над нагір'ям коли-небудь, хай навіть у сиву давнину, плескалось море.

Отже, не мав рації англійський геолог Лайєл, який стверджував, ніби валуни, які трапляються в багатьох рівнинних місцевостях Європи й Азії, були занесені з гір на крижинах, котрі плавали по величезному морю, яке колись там існувало. Коли ці крижини танули, то каміння нібито падало на дно. Потім море відступило, і валуни, принесені ним, залишились навіть там, де поблизу нема ніяких гір.

Тепер Кропоткін зібрав вдосталь доказів для того, щоб стверджувати: в епоху, яка передувала нашій, не моря, а льодовики вкривали значну частину Європи й Азії. Вони принесли каміння, згладили горби і долини, проборознили землю вмерзлими в лід гострими уламками. В історії Землі був льодовиковий період!

До таких висновків дійшов Кропоткін, і в цьому була одна із найзначніших його заслуг перед наукою. Саме йому пощастило розвіяти неправильні уявлення, що тоді панували, і ближче за інших підійти до розуміння минулого Землі.

Через Патомське нагір'я експедиція вийшла до Тихоно-Задонського приїску, зупинилась на спочинок. Кропоткіна вразила жахлива убогість приїскових робітників і розгнуздана розкіш «маслопузів» — володарів приїсків. «Ось де вдосталь можна кожен день надивитись, як поневолює робітників капітал… — написав він братові і додав: — Тільки та діяльність, яка спрямована на підрив капіталу, і мала б, по-моєму, бути корисною, отже і моральною сьогодні…»

Перед виходом у хребти Кропоткіну потрапляє до рук дивна карта. Вона намальована не на папері, ні! Це шмат бересту, на якому жалом ножа вирізані звивини річок. Складав карту не вчений-географ, а невідомий тайговий слідопит, мисливець з племені евенків.

Кропоткін надзвичайно зрадів знахідці.

— Ця берестяна карта цілком правдоподібна, — переконував він топографа Мошинського. — Ми сповна можемо їй довіритися і вибрати шлях.

— Але, Петре Олексійовичу, звідки ж ваш евенк знає картографію? — бурчав Мошинський.

— Всякий евенк заткне нас з вами зо всіма нашими інструментами за пояс умінням орієнтуватися на місцевості. Бачите гіллясті лінії? Це ось Вітим, а це його притока Муя. До неї ми і вийдемо.

— Вирішуйте самі, — знизав плечима Мошинський.

На початку серпня робітники приїсків провели караван.

Тільки тепер, на четвертий рік своїх мандрів по Сибіру, Кропоткін зрозумів по-справжньому, що таке тайга. Ніякої стежки не було — тільки надламані подекуди гілки та заплилі смолою затеси, зроблені сокирою. По них провідник