Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Мені здається, вона почуває себе так, як почувала б себе будь-яка здорова істота в її стані.

— Прекрасно. Я радий за вас. І особливо за тебе, сину мій. Скоро ти будеш щасливим батьком. Це велика відповідальність. І велика радість.

— Матеріали на Сто дванадцятого Кріля я збирав і готував дуже ретельно. Хай вас не дивує такий короткий термін… Хоч я і впорався за три дні, але робота проведена величезна… — Він спробував повернутися до мети свого приходу.

— Так-так, я зараз перегляну ваші матеріали і підпишу вирок. — Кверкус поклав свою сіро-зелено-коричневу правицю на папери, любовно їх погладив. — Але насамперед хочу сказати кілька напутніх слів, сину мій. Не складно викрити чаклуна, ллє щоб зробити це красиво, професійно, натхненно, святий мусить домогтися неабиякої майстерності. Для цього треба якомога більше знати про довколишніх. Певний, ви ж своїх контористів знаєте, як свої мацаки? Добре, поглянемо, що ти приніс мені… Так… Чудово… Копія фотографії маленького Кріля… Скільки це тут йому?

— Сім місяців.

— Так, бачу, ось тут написано… Дуже цікаво… Форма голови безсумнівно чаклунська. В дорослого Кріля це майже не помітно, а на дитячій фотографії… Молодець. Це чудово, що ти долучив фото до справи… Так, запис розмови з першою дружиною Кріля, вона називає його ідіотом, це не цікаво, потім вона говорить про його хворобливу потребу усамітнюватись хоча б у туалеті, а це вже про щось говорить… Симптом… Хоча, мій друже, форма голови говорить про все. Це ваша знахідка. Не в кожного залишаються фотографії з дитячого віку, і не кожний їх тримає так, щоб можна було бодай подивитися, не те щоб зняти копію. Як це вам вдалося?

— Мені допоміг працівник нашої контори, Хобр.

— О, знаю такого. Старий пройда. Майже святе створіння. З-під землі будь-які докази дістане і недорого за них візьме.

— Він хоче стати на місце Кріля.

— А чого ж, Хобр давно заслужив. Треба буде помолитися за нього, наш Творець почує наші молитви.

Завр здивовано і присоромлено потупився. Виявляється, Кверкус добре знає Хобра і поважає його. Тож чаклуном Хоброві не судилося бути. Дивно. І дуже прикро. Хобр — відверто несимпатичний тип.

— Так, сину мій… Що тут у вас далі? Молодець, сину мій… Далі також за нашими звичними схемами, ти прекрасо відчуваєш специфіку нашої святої роботи… Незаперечні докази причетності Кріля до чаклунського племені. Молодець, Завре. Чудовий початок. Я не помилився в тобі. З легкою душею і без будь-яких вагань я підписую вирок. Ми спалимо цього чаклуна через сім днів на святі безсмертного Зуя.

От і все. Число. Підпис. Печатка… Давай відмітимо твій перший успіх кількома ковтками святої води.

— Вдячний за високу оцінку моєї роботи, Великий Кверкусе. Ви надихнули мене…

— До речі, скажи відверто, — Кверкус поставив на стіл два келихи, виповнив їх із гранчастої пляшки, сам відразу ж випив і налив собі ще, — ти скажи мені відверто, тобі шкода цього Кріля?

Завр здивовано звів на нього погляд.

— Не розумію вас.

— Розумієш.

— Ні. Не розумію, — вперто, з притиском повторив Завр.

— Випий. І не ставай у позу святого дурня, вистачить з мене святого Ракамеля, — Кверкус приязно осміхнувся. — То чи шкода тобі цього Кріля?

Завр розгублено мовчав.

— Твоя мовчанка мені зрозуміліша за слова, — продовжував Кверкус. — Тобі не може його не бути шкода… Даруй за кострубатість вислову… Не може бути принаймні тому, що він — твій перший викритий чаклун. Я хочу тобі сказати ще декілька напутніх слів, аби ти краще розумів і мене, і себе, і нашу святу справу. Безсумнівно, як живі живому ми не можемо не співчувати шановному Крілю і не можемо не розуміти, що він міг би проіснувати без якихось пригод до глибокої старості й померти навіть в славі та достатку. Але… ми не можемо забувати того, що все живе мусить оновлюватись, очищуватись і боротись. Одне слово, пристосовуватись. І не тільки наші нутрощі ми повинні випорожнювати щоранку, сину мій, бо інакше — внутрішнє гниття, прискорення смерті. Відьми і чаклуни, особи, що замикаються в собі, відмежовуються від світу, гублять святу енергію святих перетворень хай навіть пустого на порожнє — то лайно, від якого повинне звільнятися кожне наше покоління. Вони заважають нам дрібніти. Але якби їх не було зовсім, то і нас, святих, теж би не треба було… Очищення — наша робота, наша форма святого руху, наше життя. Без чаклунів я не уявляю свого існування. Я навіть люблю їх. Так, як ти любиш омлет, сину мій.

— Ви і про це знаєте?

— Знаю — це не те слово… Я просто умію читати думки й погляди… Це приходить з віком, сину мій. Тож розумієш? Я люблю чаклунів разом і поодинці. І мені, безумовно, дуже шкода їх. Я співчуваю кожному чаклунові так, як живий може співчувати живому. І не втрачай, сину мій, цієї здатності. Бо інакше життя твоє стане прісним, нецікавим і навіть бридким, тільки любов висвітлює існування життєдайними святими променями. — Кверкус стримано розсміявся, налив собі ще чарку, спроквола випив. — Це одна із святих мудростей Активного Пристосування.

— Я розумію вас… Спасибі Вам за ці слова. Велике спасибі. Ви мене упевнили в тому, про що я і сам думав. Спасибі.

«Молодець цей Завр. Чого Діна хоче мене змусити, щоб я його притис? Диявольська мана? Має яйце від мене. Хіба цього мало? Радіти б. Та й Заврові життя влаштовую. А він — молодець. Справжній майбутній святий».

— Хочу вам сказати, шановні колеги: про тих, хто сумнівався в реальності існування відьм та чаклунства або ж насмілювався викрити обман, тоді говорили однозначно: «Перебуває під впливом злого духу і заслуговує довічного ув’язнення або смертної кари» . І я не маю сумніву, що ми з вами можемо не просто здогадуватись, а й чітко зрозуміти, в якому стані і в якому страхові жили передусім вчені, котрі були здатні осягнути усю глибину тогочасної духовної порожнечі й войовничого безумства…

— Цікаво, як це Андрій