read-books.club » Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

255
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:
досить спритно водив нас за носа. Обличчя цього сорокатрирічного, високого на зріст чоловіка мало нездорову ніздрювату шкіру з червонуватими слідами прищів, що вже загоїлись, брехливі, нахабні очі дивилися на нас із готовністю відповідати на кожне наше запитання і при цьому говорити правду, тільки правду. Але то він так знущався з нас, і ми нічого не могли зробити. Він мав крицевий щит — офіційний статус психопатичної особи з патологічними нахилами, зокрема до клептоманії — крадіжок, що їх здійснює психічно хвора людина: про це згадувалося в його історії хвороби, копію якої ми одержали з лікарні.

Спочатку він казав, що ті золоті червінці подарувала йому колишня дружина, але цих колишніх дружин у нього було аж шість, і він не міг пригадати, яка саме дала йому монети. Потім він твердив, що це спадщина його покійного тата, і, нарешті, — що він не знає, звідки взявся цей плащ, як не знав і того, що в кишені були золоті гроші. («Посудіть самі, якби я знав, що там такі коштовності, то невже я тягав би їх у кишені? Якось би вже дав їм раду! А от двокопійчані монети мої. Я завжди такі монети відкладаю, щоб зателефонувати комусь»). При цьому він весь час посмикував ногою, а на мене це впливає, як зараза: у мене також почала тіпатися нога.

Ми з Федором Васильовичем старанно складали паперові коробочки. Федір Васильович не йняв віри жодному слову Петручка. Він навіть гадав, що хворим його визнали лікарі — колишні колеги Петручкового тата, та й то не через симптоми, а з поваги до відомого психіатра професора Сергія Олександровича Петручка. А мені здавалося, що кожна з версій, що їх одну за одною викладав нам Петручок, могла виявитись і правдою, тож вимагала старанної перевірки. Особливо та, остання, за якою він навіть не здогадувався, що в кишені плаща були золоті монети. Бо я знав потерпілого. Того, кому належав плащ.

Петручок із своєю клептоманією вже попадав колись до міліції. Щоб його тоді виручити, прибігли солідні лікарі, вчені люди, і за їх словами виходило, що вони й дня не можуть обійтися без нього, що це вони винуваті, вони не простежили, тож негайно відшкодують збитки, хай тільки його звільнять.

І щодо параноїдного розвитку особи Петручка я не погоджувався з Федором Васильовичем. Петручок, мабуть, таки й справді був психічнохворий, клептоман. Для чого б тоді йому було вдаватися до цієї крадіжки, коли заробляв він грубі гроші, може, не менші, ніж його покійний тато професор, хоч син був тільки санітаром у тру-парні?

Раніше я частенько замислювався: чому люди бояться мерців? Адже, здавалося б, мрець нічим не може зашкодити живому. І дійшов висновку, що це один із способів захисту живих від думок про смерть — таким чином, від самої смерті. Ось чому переважна кількість людей ладна заплатити будь-які гроші, щоб хтось інший мав справу з їхніми близькими-небіжчиками.

Патологоанатоми не могли нахвалитися Петручком. В обов’язки санітара входив розтин тіла небіжчика, а де знайдеш охочого до такої роботи? В патолого-анатомічному відділі казали, що їм набагато легше знайти кандидата наук, аніж санітара.

А ще ж потім треба зашити небіжчика, вдягти його в костюм, поголити. Це вже не входило в службові обов’язки санітара, але хтось це мав робити, і за це платили родичі. Петручок умів примусити знервованих, заклопотаних родичів видобути гроші з гамана.

Крім того, Петручок закріпив у трупарні на стелі, над столом, дві потужні лампи й фотографував при їх світлі всіх небіжчиків. Казав, що в нього це таке хобі. Всі фотографії він старанно наклеював у старовинний важкий альбом і біля кожної фотографії ставив номер, дату і прізвище. Та жодне хобі не давало аматорам такого зиску, як оті Петручкові фотографії. Тільки-но приходили родичі небіжчика, він неодмінно питав байдуже: «Фотографію візьмете?» — «Візьмемо», — розгублено відповідали родичі. «Фотографія — десятка. Скільки примірників?» — «Одну, — казали родичі. — А краще — дві».

Ще про одне своє хобі Петручок нікому не розповідав і не любив, коли йому про нього нагадували. Якось прийшов він на похорон, відвідав хату небіжчика, віддав фотографії, одержав гроші, висловив співчуття, а потім зняв з вішалки плаща, вдягнув на себе й непомітно зник.

Попався він випадково. Коли в хаті таке горе, людям не до пропаж. Та й вигляд у нього був такий, що не викликав підозри: високий, добре вдягнений чоловік, освічений. І справді, свого часу Петручок закінчив три курси медичного інституту. А того разу в хаті, куди він прийшов, виявився спостережливий хлопчик-четвертокласник, синочок сусіди, єдиний, кого здивувало, чому це гість одчиняє в хаті шафу і вішає туди свого плаща, а йдучи, бере з шафи також плаща, але зовсім іншого. Хлопчик розповів про це своєму татові, а той вранці подзвонив до міліції.

У райвідділі знали про це хобі Петручка, тому не здивувалися, а просто знайшли злодія і запропонували повернути плаща. Як завжди в таких випадках, він почав був твердити, буцімто плащ цей його, що він придбав його тоді-то в такому-то магазині, але на запитання, що лежить у кишенях, відповісти не зміг чи не схотів. При огляді тих кишень були виявлені царські червінці, походження яких ми зараз мусили з’ясувати.

До речі, підшита довідка експерта, яка засвідчувала, що монети ці зовсім не червінці, що в Росії, починаючи з 1755 року, карбувалися монети по десять і п’ять карбованців, які мали назву імперіали та полуімперіали, а знайдені в Петручка монети випущені у 1897 році, після грошової реформи Вітте. Справжня їх назва — теж полуімперіали, але вартість — вже тільки третина старого імперіала.

Після допиту Петручка, який так нічого нам і не сказав, я вилучив із його альбома останню фотографію. Сьогодні ввечері мені вперше випала нагода сполучити справу, яку я виконував на добровільних засадах, із справою, що робив тепер за прямим службовим обов’язком. Сьогодні я мав побачитись із колишнім Гошею-масажистом (насправді його звали Георгієм Георгійовичем, і прізвище він мав досить гучне — Суворов) та з його дружиною, колишньою Машею-кіномеханіком, а тепер Марією Іванівною Суворовою. Марії Іванівні я збирався показати фотографію, вилучену з Петручкового альбома, а з її чоловіком обговорити деякі давні справи. Він мав винятковий

1 ... 29 30 31 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"