Читати книгу - "Альпійська балада"

країн лиш вихвалялися красою природи, вигодами свого добробуту, мудрістю вождя. Це було зрозуміло: кому не кортить мати кращий вигляд, аніж є насправді, у кого не вболіває душа за своє, рідне? Але Іван при таких розмовах завжди мовчав: хвалитися він не вмів, а копирсатися в тому тяжкому, що відбувалося колись у країні, не хотів, сам іще багато чого не розуміючи.

Перекидаючи з плеча на плече шкірянку, хлопець тупцяв у траві, потилицю і плечі нестерпно пекло сонце, а він, скільки не думав, не міг збагнути, що між ними сталось і в чому його провина. Звичайно, про голод краще б промовчати, а з приводу недобрих її здогадів, то, мабуть, треба було переконати дівчину в справедливості нашого життя. Хоч і дуже складно розтлумачити їй, яка боротьба точилася в ту пору на його землі, однак, певно, треба було спробувати. Надто вже прикро втрачати її довіру й повагу до нього. Може, не гріх було б десь і збрехати, тільки… Тільки ж іще невиразно відчував Іван, що річ тут не в ньому, — за його спиною стояло щось дуже велике, перед яким усіляке крутійство мало жалюгідний вигляд.

І ось тепер чекай хтозна-чого… Тепер можна було уявити, як би сприйняла Джулія і його щиру правду — чи могла вона збагнути всю складність того, що колись йому завдавало стільки невимовного страждання?

Та нехай! Невже він, з усією вірою та щирістю проживши свої роки, може втратити щось в очах цієї людини з Заходу тільки тому, що сьорбнув у тяжкі часи свого життя чимало горя? Невже гарна, загорнута на західний зразок у целофан облуда дорожча за гірку правду? Ні! Якщо в цієї дівчини чуле серце, то вона зрозуміє його і як слід поставиться до нього самого та до його вартого поваги народу. Це Іван усвідомив ясно. Йому стало легше, спокійніше — ніби щось уже було вирішено і лишалося тільки чекати висновків.

18

Але дочекатися їх у хлопця не вистачило терпцю.

Джулія, одвернувшись од нього, сиділа ображена віддалік і задумано копирсалася в землі, а він, поміркувавши, взяв шкірянку й повільно рушив до неї. Вона, зачувши його ходу, стрепенулась, окинула його сердитим поглядом, чимдуж підхопилася й побігла далі. Хлопець неквапливо зійшов на вапнистий острівець і спинився. Треба було чекати, а може, йти — він просто не знав, що робити. Вона відбігла лукою і, не озираючись, сховалася за великим каменем, що стирчав із трави. Тоді хлопець пошпурив додолу шкірянку й ницьма ліг на неї, намірившись чекати, що ж буде далі.

Стало парко. Від нагрітого сонцем твердого вапнистого острівця, зарослого жорсткою, мов комонник, травою, повівало сухим курним жаром — зовсім як од напаленої грубки. Гарячим потом обливалися голі Іванові плечі, спина; довкола в луговій траві стрибала й пурхала різнобарвна летюча мошка. Іван поглядав на камінь, за яким сховалася Джулія, але та не з’являлася. Від утоми, спеки та непевного чекання хлопця почала знемагати дрімота. Чи то від суниць, чи то від спеки почуття голоду зменшилося, зате схотілося пити. «От не було клопоту…» — подумав Іван. Треба б іти, мерщій добиратися до надзвичайно, як він уявляв, нелегкого, вкритого снігом хребта, розшукати там якийсь перехід, здобути харчів, а ти ось лежи й чекай. Справді, безглуздо повернулось усе в цій досить вдалій спочатку втечі. Щоб подолати дрімоту, він почав цюкати гострим камінцем по вапнистій землі. Звідкись у траві перед його обличчям з’явився чорний, з велетенськими клішнями жук. Певно, здивований несподіваною зустріччю, спинився, вирячив банькаті зіньки і грізно заворушив довгими гнучкими вусами. Тільки-но Іван доторкнувся до нього пальцем, як жук одразу витягнув усі свої шість ніг і завмер. Іван підніс руку, щоб відкинути геть це не дуже приємне створіння, як раптом зачув позаду кроки. Хлопець крутнувся так рвучко, що той, мабуть, з несподіванки, голосно гикнув і водночас спритно відскочив убік. Він уже підійшов зовсім близько й тепер з острахом стояв у траві, вилупивши на Івана нелюдські очі. Це був той самий божевільний німець.

— Привіт! — іронічно посміхнувшись, озвався Іван. — Отже, живемо?

Іван здивувався, не гадаючи побачити його тут, здичавілого, жалюгідного, почорнілого від поту і бруду, з майже нелюдським виразом на висохлому обличчі, в розхристаній куртці та пошматованих штанях. До того ж німець кульгав, ледве ступаючи на одну ногу. Але диви ти — приволікся! При його стані можна було позаздрити на таку впертість — як привид, божевільний невідступно тягнувся за ними, невідомо на що сподіваючись.

— Брот! — тихо, але з розпачем у голосі промовив німець.

— Знову брот? — сердито спитав Іван. — Ти що — на утриманні в нас?

Божевільний нерішуче ступив кілька кроків до Івана.

— Брот!

— Адже ти збирався в гестапо. До свого Гітлера.

— Ніхт Гітлер. Гітлер капут.

— Капут? Давно б так.

Навряд чи зрозумів його божевільний. Розчепіривши кощаві руки, він терпляче й занепокоєно чекав.

Іван засунув руку в кишеню шкірянки і, не виймаючи звідти всього хліба, відламав маленький шматочок шкуринки. Побачивши її в Іванових руках, німець пожвавішав, очі його заблищали, тремтячі кисті рук у коротких обшарпаних рукавах простягнулись уперед.

— Брот! Брот!

— На! І геть звідси.

Іван шпурнув німцеві хліб, але той не зловив його, кинувся на землю, вхопив обіруч шкуринку разом з травою та піском і рвучко підвівся. Потім, сторожко озираючись, боком побіг по схилу вниз, мабуть, побоюючись переслідування.

«Може, відчепиться тепер», — подумав Іван. Те, що гефтлінг випередив їх, було безпечніше, ніж коли б він увесь час ішов позаду. Хлопець замисленим поглядом провів його, аж поки той не сховався в улоговині, й знову ліг на шкірянку.

Вчорашній гнів його до цієї людини зник, хоч Іван і не мав до німця співчуття, — надто ще свіжі біль утрати й пам’ять про людей, яких занапастили фашисти. Правда, той міг бути антифашистом з переконання, але чого варті такі переконання, котрі враз вивітрюються. Проте найімовірніше, що це якийсь викидьок з їхнього звірячого ладу, котрому не пощастило на їхній