Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

class="book">Молодий Кальман гуляв по Рівертауну, намагаючись триматися далі від будинку Стефсонів. Правда, Барну кортіло поговорити з Біт; його мало цікавило, що сказав би про це батько. Але він боявся, що Стефсони розцінять це як настирливість. А які висновки зроблять агенти Шпрінгера? Хай їм грець отим шпикам! І все-таки він вільний американець, навіть тут, у Мехіко-Занді і Рівертауні.

Барн оглянувся довкола. ПЕК пощастило, вона знайшла прегарну місцевість у пустелі. Тут є вода, а де вода — там життя. Тут можна… Що тут можна? Думки Барна крутилися навколо одного: мабуть, краще було б усе-таки не підписувати договору. Барн сердито шпурнув сигарету. Він уже не маленький і може сам вирішити, що робити і з ким зустрічатись.

У цій частині міста будинки були одноманітні і маленькі — житла молодших службовців і робітників. Вони стояли один біля одного, зовні дуже схожі, майже однакові. Біля кожного — невеликий садочок. У Барна було таке відчуття, наче він попав у в'язницю. Молодий учений все оглядався довкола і думав про тих людей, що жили за цими стінами, йому дуже хотілося знати, що вони думають. Але між ними і вченими тут, у Рівертауні, стоять паркани, вищі за ті, що огороджують садки. Робітники і вчені — люди різних категорій. Барну Кальману закортіло постукати в чиїсь двері, зайти і поговорити з людьми.

Раптом хтось гукнув його:

— Алло, Барн!..

На розі вулиці стояла біла машина Біт Стефсон. Дівчина привіталася і сказала:

— Ви так стоїте, наче щось загубили.

Барн глянув на дівчину: сині мигдалевидні очі, невеличкий ніс, на щоках ямочки, а губи…

— Я саме думав про те, що мені колись подобалися блондинки.

— Он як? — Біт відчинила дверцята машини. — Їдьмо до нас! А тепер який колір вам до вподоби — сіро-ліловий чи зелений?

— Мені найбільше до душі колір вашого волосся, Біт.

Згодом, у садку, дівчина спитала:

— А що ви там, власне, шукали, в тій частині міста?

— Слушне питання. Що я маю шукати в протилежному кінці міста. Якби у Рівертауні був вокзал, то я, мабуть ходив би туди гуляти.

— Ви ж не маєте наміру залишити Мехіко-Занд? — спитала Біт. — Це неможливо. Ви підписали договір строком на п'ять років.

— Ах, якби вся справа була в договорі, — відмахнувся Барн. — Як ваш батько сприйняв реорганізацію, рішення директора забрати в нього більшість лабораторій? Це пов'язано з роботою над новою конструкцією.

— Ви справді так думаєте? — здивовано спитала Біт.

— Я ще мало тут живу, щоб правильно міркувати про все, — ухилився від прямої відповіді Барн. — Якщо вірити батькові, то потрібні для нової конструкції формули вже лежать у нього в кишені. Але боюсь, що Брекдорп поставив перед ним нездійсненне завдання, і він може провалитись.

Молоді люди гуляли в садку. Дівчина хотіла сказати: він не тільки може провалитися, а напевне провалиться; його пошиють у дурні, поклавши на нього всю відповідальність… Але вона оволоділа собою, хоч це було нелегко, і заговорила про інше:

— Я оце була у Ліліан Бредлі. Ви ще не знаєте Ліліан? Роджер Бредлі це один з найкращих наших молодих науковців. Він працює у професора Метіуса. Ліліан чекає дитини. Вона сказала, що сьогодні ввечері піде в санаторій. Вона боїться, що вибух, який стався у корпусі 37, міг зашкодити їй або дитині.

Біт безтурботно щебетала про всяку всячину. Барн навіть не здогадувався, яких зусиль це їй коштувало. В її вухах знову й знову лунав глузливий голос Вільсона: «Але бути звільненим з такою характеристикою — ганьба. Кальман це розуміє і погодиться на нашу пропозицію…». І ще: «Тоді вся вина впаде на Кальмана… Ми ж не вчені».

— Кажете, в санаторій? Добре, що ви нагадали, Біт, — сказав Барн. — Завтра я відвідаю Хріса Брауна. З того часу, як він передав мені лабораторію, ми не бачилися.

— Підіть до нього, Барн. Він буде радий, — озвалася Біт і знову звернула розмову на неприємну тему — Ваш батько уже натякав, що він?..

— Облишмо, Біт, — промовив Барн, захищаючись обома руками. — Невже ми й зараз говоритимемо про це? Досить з мене розмов і вдома. Батько знає, що робить. Вільне від нейтронів сполучення ядер…

Барн не висловив своєї думки до кінця, по його обличчю пробігла тінь. Коли Біт запитливо глянула на молодого вченого, їй здалося, що він дуже збентежений. Барн ніжно взяв дівчину за плече.

— Мені, певно, буде важко тут жити. Якби ви, Біт, не привезли мене тоді з аеродрому, ми були б знайомі з вами тільки по роботі, і я не мав би тут нікого, жодної людини, з якою можна поділитися думками.

Біт сіла на схилі біля річки. Вона все ще гарячково обмірковувала, чи довіритися Барну і розповісти про ролик із записом бесіди.

— Скажіть, Барн, ви завжди так швидко відмовляєтеся од своїх рішень?

— Взагалі ні, — відповів Барн, сідаючи поруч з дівчиною. — Але тут на мене одразу навалилося стільки… А може, я просто не наважуюсь дивитися правді в обличчя.

Біт мовчки сплітала стеблинку. Ні, нехай Барн спершу сам дійде до якоїсь певної думки, лише тоді вона довіриться йому. Але, з другого боку, як він може знайти правильне рішення, коли йому ніхто не допоможе?

На землю повільно спадав вечір. Біт і Барн мовчали. Вони думали про те саме, та говорити про це не наважувалися.

* * *

Санаторій Рівертауна стояв у молодому парку над самою річкою.

Хріс Браун сидів на широкому балконі, замислено всміхаючись. Сонце тільки-но зійшло, і Брауна огортала приємна прохолода. Хріс заплющив очі, повернувшись обличчям до сонця, йому, певно, вже не доведеться побачити, як ці молоді дерева стануть могутніми велетнями. Браун без лікарів знав, що він тяжко хворий. Іноді Хрісу здавалося, що лікарі доглядають його, аби тільки повчитися на ньому.

Правда, вже знайдено засіб проти променевої