Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Його аж душила злість. Переступав з ноги на ногу і кусав собі губи, розуміючи, що не зможе нічого вдіяти. Раптом помітив, що незнайомець час від часу підіймає вгору ліхтарик, освітлюючи стелю. Збагнув, що той перевіряє антену. І сторопів, подумавши, що ліхтарик може сяйнути на розвилці, біля нього. А в думці спонукав його:

“Ну, ну. Засвіти тут, тут…”

І ось те, чого він палко бажав, сталося. Дійшовши до перехрестя, незнайомець знову підняв ліхтарик, і промінь вихопив з темряви його обличчя. Чоловік постояв якусь мить, освітлений промінням, потім рушив далі. І Павло дуже зрадів. Він побачив ворога в лице.

Камера в тюрмі, куди Фаніку однієї ночі привезли машиною після того, як Клонару пересвідчився, що нічого не доб’ється од в’язня, була схожа на камеру в підземеллі елегантного приміщення Секретної служби. Хоч в’язень і сидів тут кілька днів, а проте майже не розумів, що з ним діється. Він був далеко від людей, в якомусь світі, де лише згадки калейдоскопічно змінювалися, наче кадри в німому кінофільмі. Знову переживав давно забуті події і бачив людей, про яких уже не думав. Линув, наче хмарина чи величезна тінь, над батьківським двором, над містом. Колись давно він читав книгу, в якій одного чоловіка родичі і приятелі вважали мертвим, хоч той усе бачив і чув.

Фаніка лежав випроставшись, не міг ні рухатися, ні говорити, але, як і раніше, розумів. І нічого його вже не цікавило… Заклякле серце теж наче завмерло, як і в того чоловіка в книжці. На очі спершу з’являлися ті, кого вже не було в живих, і він їх проводжав поглядом, аж поки вони не зникали в тумані, а на зміну їм надходили вже живі люди. Коли перед ним поставала Марія, Фаніка не міг стримати сліз, які зрошували опухле, знівечене лице та бороду. Але не спиняв їх. Не міг…

Потім до нього прийшло відчуття власного тіла. Боліли кості, спина, кожен суглоб. Пробував відірватись од дощаного ліжка, щоб полинути у височінь, як оце раніше, та не міг. Тепер він поважчав, щось страшне тягло його донизу, давило тіло, скроні болісно стискалися, наче по них без упину стукали молотками. Коли раніше був німий, то тепер стогнав, на зло наглядачеві, який грюкав у двері і наказував мовчати.

В коридорі позмінно чергували два наглядачі, і тоді, коли біль вщухав, Фаніка наче відчував на чолі чиюсь холодну руку. Кілька разів здавалося, ніби хтось кладе йому в рот пілюлю, і він її ковтає, думаючи часом, чи не мають на меті його отруїти. А одного дня розплющив очі і побачив похмурі стіни камери, дощане ліжко під собою, двері з загратованим віконцем. Спробував піднятися. В голові гуло, в грудях боліло. Трохи потужившись, сперся на руки і сів. Спустив ноги, підвівся, але камера враз закрутилась, наче колесо у возі, і Фаніка впав долілиць, вдарившись лобом в цементовану долівку.

А коли прийшов до пам’яті, то побачив, що лежить уже на ліжку. Через грати хтось дивився, приклавши пальця до уст. Трохи згодом відчинилися двері і увійшов з мискою в руках наглядач. В ніс ударив кислий запах борщу. Фаніка розплющив очі, але раптом відчув, що йому поклали в руку якийсь папірець. Вхопив записку і, поки наглядач, повернувшись до нього спиною, ставив на стіл миску, перебіг очима текст:

“Тримайся! Ми гордимось тобою. Будемо підтримувати зв’язок через наглядача”.

— Прочитав? — пошепки спитав тюремник.

Фаніка мовчки дивився йому в очі. А той узяв записку, витер сірника, запалив її.

— Це ти мене підняв з цементу? — запитав в’язень

— Поговоримо пізніше, а зараз спи, — мовив наглядач і поклав на ліжко коробку сірників та пачку цигарок.

Фаніка запалив. Затягнувшись димом, сп’янів, наче од міцного вина, і побачив поруч себе Марію, Павла та всіх друзів. Знову почував себе в рядах борців. Погасивши недокурок, сховав його і заснув.

Наглядачеві Таке Ніколає було майже п’ятдесят років. Змарнілий, з пожовклими од тютюну вусами і сумними очима, він нагадував стрілочника, рибалку або чорнороба, одного з тієї армії трударів, яких обтяжують нестача грошей і багато голодних ротів. До цієї служби він працював могильником, а потім веслярем на одному з човнів, які чекали біля казино на панів, що бажали погойдатися на хвилях, перш ніж спробувати щастя у грі в рулетку.

— Нехай буде одна хороша душа і в тюрмі, — мовив він дружині, надівши уніформу.

Платню мав невелику, зате державна служба забезпечувала на старість пенсію. Обстановка в тюрмі була жахлива, але Таке Ніколає тішився, що потай може допомагати в’язням. Увечері, перед сном, він молився біля ікони святого Миколи і спав тоді спокійно, ніколи не бачив тих жахливих снів, які мучили інших наглядачів.

Дружина Тінка народила йому десятеро дітей. Та святий чудотворець, знаючи, як важко живеться на землі, напевне, упросив ангела смерті змилосердитися і забрати п’ятеро малят в рай. Цю просьбу ангел задовольнив. І тих дітлахів, що зосталися живі. Таке дуже любив і всіляко оберігав од ангела смерті. Коли найменша дитина, Ріца, захворіла, батько без будь-якого вагання постукав до лікаря-педіатра Гольденберга.

Було вже далеко запівніч. Але Таке це не спинило. Він грюкав до тих пір, поки у вікні не показалась чоловіча голова.

— Ви що, хочете висадити мені двері? — запитав хазяїн,

— Борони боже! — настрашився Таке. І тоді лікар, відчинивши, сказав, що не треба було йому так стукати, що досить натиснути на кнопку, і він почув би.

На Гольденбергу був халат, що сягав йому до колін, а під халатом — довга, аж до п’ят нічна сорочка. В цьому вбранні він скидався на служителя якогось релігійного культу. Незважаючи на свої солідні роки, лікар був стрункий і набагато вищий за наглядача. Лице кругле, на голові кучма сивого волосся. Крізь скельця окулярів у товстій оправі прозирали стомлені очі, які аж ніяк не пасували до жвавої вдачі лікаря. Він без упину рухався, вимахував руками, тупав