Читати книгу - "Маленький Бізон"

Потім, кинувши веселий погляд на спухле обличчя Гарного Юнака, він зауважив:

— Де твоя врода, Гарний Юначе?

Всі засміялись. Гарний Юнак вигукнув:

— Мине й це!

— На щастя!

Все недобре в житті минає. Так згасла ненависть, і розійшлися хмари. На свято з південної Монтани прибув загін дружніх нам ворон. Наш вождь Крокуюча Душа відвідав їхні намети і спитав у вождя, чи не зустрічались вони останнім часом з групою окотоків, які разом з Ракстоном вчинили напад на наш табір і вкрали у нас коней.

— Я чув про це, — відповів вождь ворон. — Цей загін разом з Ракстоном пішов на схід.

— До Форт-Бентона?

— Так. Хворий воїн цього загону прийшов до нас. Він розповів про все. Ви відбили у них частину коней, вбили кількох людей…

— А той хворий воїн нічого не згадував про те, що вони захопили одного з наших у полон?

— Нічого не згадував.

— Шкода. Ця справа й досі не з'ясована…

— Яка справа?

— Потрапив наш воїн у полон чи ні.

— Справа цілком ясна.

— Ти ж сам кажеш, що той воїн нічого не казав.

— Справа ясна: ніхто з ваших не потрапив у полон!

— Чому ти так думаєш?

— Якби наші захопили когось у полон — хворий неодмінно сказав би нам. Але він нічого не казав. Отож, напевне, полонених і не було.

Це була нещаслива звістка. Виходило, що Нічний Орел, мабуть, загинув під час нашого нападу на табір ворон і Ракстона. Вождь Крокуюча Душа оголосив, що його смерть вже не викликає ніяких сумнівів, і наступного дня наша група влаштувала урочистий похорон — наче труп Нічного Орла й справді лежав у його наметі.

Смутний обряд цього разу викликав у нас особливу гіркоту, бо смерть Нічного Орла кидала тінь на добре ім'я Білого Вовка: адже наш чаклун за життя весь час твердив, що Нічний Орел живий. Значить, Білий Вовк все-таки міг помилятися.

Коли затріщали стріли, сагайдак і рушниці, які ламали, даруючи духам, всі присутні відчули, що в них самих ламається щось набагато дорожче й важливіше: віра в несхибність Білого Вовка.

Танок Сонця скінчився. Великий табір порожнів, поволі залягала тиша. Вогонь піднесення, що охопив усіх людей, погас. Одна група за одною згортала намети й від'їжджала в свої краї, назустріч новим мандрівкам. Ми, хлопці, були, може, найщасливіші, бо страшенно пишалися тим, що кілька наших старших родичів і братів мужньо склали іспит на воїнів.

Наша група попрямувала на південь, до ріки Міссурі. Після розмов з дружніми воронами, вже не було сумніву, що Ракстон погнав украдених у нас коней до Форт-Бентона над Міссурі. Ми вирішили піти туди й відшукати їх. Здавалося, нас чекає успіх, бо ми вірили, що наш воїн Орлине Перо і троє розвідників встигнуть попередити коменданта Форт-Бентона про крадіжку і з його допомогою ми здобудемо коней.

Через декілька днів ми добралися до місця, яке звалося Чотири Пагорки. Вождь Крокуюча Душа умовився з розвідниками зустрітися тут, щоб довідатись про становище у Форт-Бентоні. На жаль, ми не застали нікого. Доводилось іти далі, у Форт-Бентон, нічого не знаючи про те, що там діється. Вождь і старші воїни були трохи стурбовані.

Надвечір третього дня ми здалека побачили селище. Поруч з характерною американською прикордонною фортецею, яка складалася з кількох будинків і казарм, обгороджених частоколом, там ще стояло окремо кільканадцять дерев'яних будиночків, які належали гендлярам. Форт-Бентон був тоді жвавим торговельним осередком, вплив якого ширився на кілька сотень кілометрів на захід від Монтани.

Не знаючи, кого ми там зустрінемо, може, навіть ворожих нам ворон-окотоків, з якими билися ще недавно, ми підійшли до фортеці дуже обережно і розбили свій табір на три кілометри нижче від селища в ущелині над самісінькою рікою Міссурі. Міссурі — мовою сіуксів, означає «Замулена Вода», — і справді ця могутня ріка була жовтуватого кольору. Але мене найбільш захопили її широкі води й гарні стрімкі береги, між якими бистрі хвилі утворювали круті плеса й глибокі вири.

Я бачив Міссурі вперше. Здається, наші вже не раз побували тут після мого народження, але я був занадто малий, щоб це пам'ятати. Признаюсь вам, що неозорі води Міссурі проймали мене подивом і легким страхом. Та коли того ж самого вечора, після заходу сонця, наші старші хлопці почали весело хлюпатися в ріці, хоч і боялись надто галасувати — я не витримав і теж скочив у воду. Всі ми вміли плавати й пірнати, наче видри, бо навчилися цього мало не з пелюшок — отож зухвальці навіть перепливали вири, які здавалися з берега такими небезпечними. Вода була нашою стихією, і вміння плавати належало до основ індійського виховання.

Тієї ночі в нашому таборі панував жвавий рух. Багато воїнів пішло в розвідку, щоб вистежити, які саме індійці отаборились біля Форт-Бентона. Наближаючись ввечері до селища, наші розвідники бачили багато наметів. На світанку вже було відомо, що тут розташувалися люди майже з усіх племен, які жили над Міссурі, навіть індійці ворони — не було тільки ворожої нам групи окотоків. Переконавшись у цьому, ми під'їхали