Читати книгу - "Яким ти повернешся?"

— Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.

— Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:

— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…

Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.

Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.

На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.

— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.

— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.

Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:

— Ні пуху ні пера!

Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.

Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.

— А ось і вчитель, — мовив Родик.

Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…

Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?

Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:

— А я коли-небудь зможу так стрибнути?

— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.

Мені тут більше нічого було робити…

Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…

— Уже впорались?

Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?

— Вчитель, — відповів я.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?

“Це не лісник”, — подумав я і спитав:

— Хто ви?

— Моє прізвище Штаден.

— Той самий?

Він знизав плечима.

— Так.

Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути!

— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.

— Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден.

Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.

— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?

Він трохи помовчав.

— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…

— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.

Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:

— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…

Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:

— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…