Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Капітане, — поцікавилася Ді, — а Флінт у вас якої породи… чи як це правильно називається?

— Вид. Великий гіацинтовий ара, або гіацинтовий макао. Дуже рідкісний, дуже розумний… Мені його подарували друзі з Болівії…

— А де це? — пошепки запитав Миколка.

— Біля Бразилії, у Південній Америці, — відповів Данилко.

— Саме так, — підтвердив капітан Сквир. — Він ще зовсім пташеням був… Таким гарненьким. Я його виховав. Давні індійці, до речі, вважали, що кожна благородна людина мусить за життя навчити говорити бодай одного папугу.

— Судячи з того, який він балакучий, — нечемно гигикнув Миколка, — ви дуже благородна людина, капітане.

— Ну так, на тому й стоїмо, — підтримав жарт пан Петро.

— А як гадаєте, для чого його викрали? — спитала Діанка. — Ваш син вважає, що на замовлення…

— Тут я з ним згоден. Як я вже згадував, ці птахи дуже рідкісні. На ринку коштують до десяти тисяч доларів.

Хлопці — усі троє — дружно присвиснули. Діанка зойкнула, притиснувши долоні до щік.

— Ну нічого, — самовпевнено видав Миколка. — З нами він у безпеці. Йому нічого не загрожує.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — порадила Ді, звівши бровенята в одну сувору лінію. — До кінцевої станції шлях дуже далекий. А через стінку від нас їдуть двоє злочинців — і скоріше за все небезпечних. Їм варто лише зазирнути до нас у гості…

— Я зараз зателефоную в Сімферополь, — пообіцяв капітан Сквир. — Маю добрих знайомих у Криму — вас зустрінуть і про все подбають. Передасте папугу їм, вони надійні. Скажіть номер поїзду та вагону, і бажано — час прибуття.

— Поїзд номер сорок п’ять, прибуває до Сімферополя о першій п’ятнадцять, — відчеканив Данилко.

— Ночі, — навіщось докинув Миколка і, впіймавши здивований погляд друга, уточнив. — О першій п’ятнадцять ночі, а не дня.

— Якби це був день, я сказав би «тринадцята п’ятнадцять», — відрізав Данилко. І додав, уже в слухавку. — Вагон номер сім.

— Молодець! — схвально промовив пан Петро. — Доповідаєш чітко, по-військовому.

— У мене татко — морський офіцер, — пояснив Данилко, і чи не вперше відтоді, як вони познайомилися, друзі завважили, що в його вустах це прозвучало гордо.

— Он воно що… Бойовий товариш. Добра зміна нам росте!

— Не росте. Тобто не зміна. Я… буду журналістом.

— Та хоч і двірником — аби людиною лишався. А щодо цього я жодних сумнівів не маю. Ну все, даю відбій, хлопці та дівчата. Бережіть Флінта, добре?

— Не хвилюйтеся, — хором запевнила Команда Мрії, — збережемо.

А Флінт задерикувато гукнув:

— Капітане! Хто до нас з мечем прийде, той від молота загине!

Пан Сквир хмикнув, про всяк випадок записав номери мобільників Данилка та Семка, порадив дітлахам замкнутися в купе та уникати зайвого галасу й відключився.

Дві години минули спокійно. Двічі телефонував пан Сквир — цікавився, як справи. Флінт щось бурмотів собі під ніс, тобто під дзьоб, але тихенько, ледве чутно, а ще чіплявся до Кабасі з пропозиціями «розігріти трюм» — попити чаю, «завантажити трюм» — поїсти, і «повісити на очі чорні мітки» — поспати. Остання пропозиція, перекладена, за висловом Миколки, з морської на українську всезнайкою Данилком, викликала жваву підтримку в усіх потомлених дітлахів.

— Діло каже! — вигукнув Семко, чиї очі, незважаючи на хвилювання, а може, саме завдяки хвилюванню й усім пережитим пригодам, просто-таки злипалися. — Нам варто набратися сил.

— Варто, варто! — заторохтів папуга, розпускаючи перед Діанкою хвоста, і зворушливо зазираючи їй в обличчя. — Давай, красуне, поцілуй мене! Ех, пришвартуватися б з такою в тихій гавані!

— А це що означає? — засміялася дівчинка.

— Флінт каже, що з такою, як ти, можна й одружитися, — і собі засміявся Данилко. Семко, спостерігаючи за цим вибухом веселощів, чомусь насупився.

— То ми будемо спати, чи як? — деренчливим, мов стара підвода, голосом спитав він. Діанка замислилася. З одного боку, їй, звичайно, хотілося спати — як і всім. А з іншого…

— Що, як ті контрабандисти перевірять люкс? — те, що її бентежило, Ді завжди висловлювала вголос, стверджуючи, що так їй краще думається, і взагалі — озвучена проблема зменшується принаймні вдвічі. — Виявлять, що папуги там немає, і…

— І що? — поцікавився Миколка і широко позіхнув. — Що вони зроблять?

— Ще не знаю. Але сидіти, склавши руки, вони точно не будуть. Не та публіка…