Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Чекайте, я щось не зрозумів. Це ж саботаж!
- Саботаж вам жінка влаштує, коли ви їй зарплату не принесете. Оті троє, котрих ми начебто пропихали, а насправді - запхнули, куди подалі, вони що - з голоду повмирали? Живіші за всіх живих, як той Ленін!
- Ти Леніна не чіпай, падло бандерівське!
- Так! Джигіте! Сатурну більше не наливати! Бо перейшов на особистості… Так про що я?
- Ну, про ті вибори на Сирці, що так і не закінчилися.
- То я й кажу: головне не те, що жоден з кандидатів не пройшов, а те, що ми з голоду не здохли.
І тут раптом один з агітаторів, котрий тихесенько собі куняв, раптом скинувся, як той кінь, і голосно зареготав. Компанія замовкла, а потім хтось здивовано спитав:
- Ти чого? Щось наснилося?
- Та ні. Згадав, як ми мульку запустили про нашого кандидата, що він, мовляв, долари чемоданами за бугор вивозить.
- А що тут смішного?
- Бо то не брехня виявилася, а правда. Його ще ледь не посадили, але обійшлося.
- Либонь, поділився, з ким треба. Нормально.
- Чекайте, щось воно у горлі деренчить… Джигіте - наливай!
Наступний ранок був навдивовижу тихий і спокійний. Я спершу не могла зрозуміти, чого це воно так добре: начебто сонечко світить, як і раніше, клопотів не поменшало, гості на вигоні ще товчуться, а на душі спокійненько-спокійненько! І лише за якийсь час зрозуміла: я прокинулася сама, а не розбуджена суперечкою Маньки і Ганьки.
Манька і Ганька - ото й були ті дві лімітниці, котрі оселилися на хуторі Малі Пеньки. Обидві наші, місцеві. Тільки Манька одразу після школи записалася в міську “ліміту” і на селі з’являлася лише тоді, як треба було “поповнити торбу”. Наче ураганом змітала городину з грядок у мами, обносила черешню, яблуню, грушу - і до наступного врожаю. А Ганька, її подруга, і була тою неповнолітньою “порнозіркою”, про яку я вже згадувала. З міста їх обох теж вигнало безробіття, а тут, маючи дах над головою, вважайте, безплатний, ту ж саму свою городину і ще дещо з лісу, на все решту вони заробляли, миючи посуд у генделику, прибираючи офіс Шерифа (як є така ставка, то мусить же хтось прибирати), ну й підторговуючи в кіоску “Снікерсами” і презервативами.
Єдина проблема, яка постійно турбувала Маньку й Ганьку - чоловіки. Ні, заміж дівки не збиралися, нащо? Мужчина їм потрібен був тільки для одного, отого самого. Але ж у Великих Колодах єдиним неодруженим був Шериф, а до нього з зальотами підкочуватися небезпечно. Решта чоловічого поголів’я трималося від Маньки з Ганькою подалі, бо від них, як влучно сказав один артист, “можна ящур підхопити”. Отож - суцільне безриб’я. Тому, варто було з’явитися комусь ненашому, хай і поганенькому, аби у штанях теліпалося, як подруги починали його обробляти. Зрештою, одній із них вдавалося привернути до себе увагу “об’єкта” - і от тоді починався цирк! Бо друга одразу заявляла, що то її мужчинка, а подруга, мовляв, його відбиває. Здіймався крик, мами затуляли дітям вуха, а решта дорослого населення ставало біля парканів і слухало, як на концерті.
- Ах ти прастітутка! У тебе замість совісті дірка між ногами!
- Тю! Можна подумати - ти свою зашила. Сама ти прастітутка. Ти перша до мужика липла. А я не винна, що він у мене влюбився.
- Влюбився, зараз! Може, ще поженитеся? Обоє рябоє, знаю я, чого вам треба.
- Ну так! Бо я жива людина! Це отам, - тицяється пальцем у кладовище через дорогу, - отим нічого не треба. А я ще не вмерла! Мені мужичка треба!
Отак з ранку і майже цілий день. Однак, увечері Манька з Ганькою мирилися, за вечерею випивали по “стопочці” домашньої медовухи і співали на весь хутір, аж у село було чути: “Ой, літала в синім небі пташечка, літала. Але ж я була дурна, що вчора не дала!”
Та ото ж кажу - день почався гарно. Зайшов Зять:
- У вас там кабанчика, щоб на м’ясо, не знайдеться?
- Є у нас і кабанчики, є у нас і свинки. Зайдеш, вибереш, разом заколемо. Може, ще щось треба?
- Думаю, завтра все треба буде. Свої припаси закінчуються, бо гості їдять, як після місячної дієти.
- Скажи: от ти всю цю братію в генделику частіше за інших бачиш. То що про них думаєш?
- Маріє, якби там, де я колись жив, у мене зник навіть не родич, а кунак - слухай, я б гори перевернув, я б місця собі не знайшов, не їв би, не спав би. Та й у Колодах теж народ небайдужий. А вони, оці агітатори… так, наче не людину загубили, розумієш, а коробку сірників. Ти знаєш, що вони про все це говорять?
- Звідки? Я ж до тебе як і зазираю на каву, то міські у “піонерському таборі” вже хропака дають. Ото тільки вчора засиділися.
- Розумієш, ті, з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовкулаки не пройдуть», після закриття браузера.