Читати книгу - "Відьомська доба"

— Добрий захист, — неуважно повторив Інквізитор. — Івго, ти хочеш спати?.. Я — дуже. Коли я зараз не посплю хоч дві години, відьми всіх провінцій відсвяткують мою смерть…

Він потер очі. Так, що почервоніли повіки:

— Я буду спати, Івго. Піди на кухню, візьми в холодильнику, що сподобається, і з’їж… Можеш поспати, на канапі. Тільки, — він видихнув, — не роби двох речей. Не торкайся вхідних дверей і не заходь до мене в кабінет. Я одразу прокинусь, а це «зіпсує мені нерви». І слухавку не піднімай…

Вона мовчала.

Вражаюча нереальність… Жорсткий килим під ногами; ручна робота. Шкарпетки мокрі, але не знімати ж їх перед Великим… Несолідно…

Зачинилися важкі двері кабінету. Клацнула химерно вигнута ручка; Івга де стояла, там і сіла на підлогу.

Дощ не припинявся. На екрані — метушливий рекламний ролик.

Сиділа і слухала, як ниють ноги. Джинси відсиріли наскрізь… Зараз би до вогню…

До вогнища.

Івга здригнулась. Вогнище палало на екрані, але аматорська камера постійно смикалася і не давала розгледіти металевий каркас, довкола якого зібралися люди… Баскетбольний стояк зі щитом. Сітка на кільці вже згоріла. Люди, схожі на вболівальників. Німо кричать; запис без звуку. До металевої опори прив’язана людина… Пожежна машина, люди у формі… Екран гасне…

Голова засмаглого коментатора:

— …даний комплекс заходів за своєю суворістю не має аналогів… ефективність його така, що вже за дві години в окрузі Одниця було знищено п’ять особливо небезпечних і затримано дев’ятнадцять стандартних відьом. Водночас Великий Інквізитор підкреслив, що, працюючи в тісному контакті з Відомством Громадського Спокою, не дозволить подальшого розповсюдження самосудів як шкідливого для Інквізиції, антигуманного і блюзнірського явища…

Дівчина підійшла до телевізора. Надто близький екран обпік їй очі.

— … основним напрямом залишається виявлення незареєстрованих відьом. Вироки Інквізиції відтепер будуть виконуватися протягом доби, значно розширюється список приписів, за якими відьма ізолюється або знищується…

Івга відчула гостру насолоду від власної влади, коли натиснула кнопку, і диктор зблід і зник.

От. Вона сидить у квартирі Великого… На підлозі. Перед мертвим екраном. Спокійно, відьмо… Там, під дощем, ще гірше…

Мокрими слідами позначила свій шлях до кухні. Прочинила холодильник. У роті миттєво стало тепло і вогко; добре — її апетит сильніший од негараздів. От тільки чай…

Вона обернулася до плити. Чайник сяяв дзеркальним боком, в якому відображувалася темна постать у дверному прорізі.

Руки налилися свинцем. Чайник не підняти — хоча води в ньому якихось дві склянки.

— Не можу заснути, — вибачився Інквізитор. — Неприємно, але не дивує.

На ньому — чорний халат, що нагадував своїм кроєм середньовічний плащ.

— Є багато чудових піґулок, — сказала Івга, вивчаючи підлогу. Інквізитор похитав головою:

— Мене — не бере. У мене своєрідний організм — не помітила?

Івга злякалася, що нудота почнеться знову. Інквізитор дивно посміхнувся:

— Твоєму захистові позаздрить будь-яка воїн-відьма. Давай-но поїмо.

Їсти їй розхотілось. На боці чайника шипіли випадкові краплини.

— Що ви робитимете зі мною?

Інквізитор провів рукою по чолі:

— Добре питання, Івго…

Вона вперше насмілилася поглянути йому в обличчя. Втомлене. З відблиском білих ліхтарів, хоча за вікном — білий день. Інквізитор витягнув булку:

— То ти Назару дзвонила?

Руда відвернулася.

— Знаєш… — Інквізитор акуратно різав хліб. — Мене з дитинства привчили, що особисті проблеми кожного з нас — це тільки його проблеми. Розумієш?..

— Навіщо ви сказали їм? — прошепотіла дівчина. — Ви мене… живцем… за віщо, що я вам?!.

— Назара образила твоя брехня, — сухо повідомив Інквізитор. — Якби це відкрилося пізніше, було би тільки гірше.

— Гірше не буває.

— Це ти так думаєш, — голос Інквізитора… стиглий сірий попіл у каміні. Івга змерзла і затремтіла.

Чайник закипав і скавчав, наче пес.

— Особисті проблеми… — пробурмотіла вона зло. — Не треба змішувати… Їх і службовий обов’язок. А ви тільки це і…

Інквізитор зітхнув:

— Сядь, Івго.

— Я постою.

— СІДАЙ.

Аби втриматися на ногах, вона вчепилася за край стола. Ось як вони це роблять. Ось як… Правду казало дівчисько в шкільній сукенці.

Підлога зовсім поруч. Чиста… Веселі квадратики лінолеуму…

Боротьба її волі з недбало кинутим наказом завершилася нічим. Просто урвалась. Наказ зник, і воля Івги лишилася без опори. Дзвін у вухах і біль у розбитій руці…

— Вибач, я не хотів.

Вона підвелася. Не можна лежати перед ним. Нехай у ногах валяються переможені.

— Вибач… Ти якась патологічно вільнолюбна. Бачиш примус там, де його і немає.

Івга хотіла сказати, що Великий… не може не силувати. Він так призвичаївся до своєї ролі, що примушує навіть у дрібницях. Не усвідомлюючи… Безпричинно. Але навіщо?

Інквізитор їв. Неквапно, але звично швидко, як вояк… Як вовк.

— Ти в школі тести складала?

Німе запитання…

— Ось тобі тест… Місто. У ньому — вибухівка. Спрацює через годину, чи в метро, чи в лікарні, чи в дитячому садку… Єдина людина, котра знає, де, — жінка, яка не бажає відповідати ні на які запитання. А ти — слідчий. Твої дії?

Івга тупо мовчала. Чого йому треба? До чого тут вона?..

Інквізитор відсунув тарілку. Витягнув цигарки, жадібно, навіть сласно, закурив:

— Не пов’язуй