Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

— То справа козака, а не моя; я ні на кого не нападав і нікого не грабував. Шукайте собі Семена, якщо він вам потрібний.

— А що ти в лісі викопав? — запитав раптом Фок і, поклавши долоні імені на плечі, так проникливо втупився в мене очима, ніби хотів просвердлити мою душу до дна.

Я витримав його погляд, навіть не моргнувши, і кажу:

— Нічого не викопав.

— А я бачив, — дуже нетерпляче гаркнув Фок, — на власні очі бачив, бо я ж тебе застукав на гарячому в лісі. Що за річ була в шкіряному мішечку?

Я наче остовпів, почувши це, бо досі був певний, що ні він, ні підстароста, ані Кайдаш не бачили, як я ховав той мішечок за пазуху.

— Що там було? — кричав грізно Фок, певний, що я признаюсь.

— Не знаю, нічого не знаю.

— Куди ти подів ту річ?

— Нічого не знаю, — знову кажу, поклавши собі на думку говорити тільки це, хоч би мене сто разів питали.

— Нічого не знаєш? і про те не знаєш, як допитують у ратуші? Не розповідали тобі? Там кожний злочинець спочатку говорить так само, як і ти: нічого не знаю. Тоді його по-доброму просять: говори, тобі ж краще буде! А коли не скаже, як оце й ти не хочеш мені сказати, тоді віддають його катові, а кат бере його на шрубу. Знаєш, що таке шруба? Як покрутить кат раз, другий… третій… то витягне тебе, мов струну на скрипці, повикручує тобі суглоби і частини тіла, повивертає лопатки, всі кості почнуть тріщати, ребра будуть розходитись. і хоч би який ти був твердий, однак співатимеш, небоже.

Побігли по мені від ніг до голови мурашки, волосся стало дибки на голові, бо я чув про це багато ще на селі, і Домінік оповідав мені, як злочинців у Львові катують, як їм кат припалює боки свічкою, рве тіло розпеченими кліщами та й інших жорстоких болів завдає, аж поки не признаються вони у злочинстві і не викажуть своїх спільників. і часто трапляється так, що найневинніша людина, яку запідозрили в злочині, не витримуючи тортурів, обвинувачує саму себе й інших, наговорює на себе те, чого не робила, щоб вирватися від ката, а потім уже без жалю йде на шибеницю або під меч, адже з понівеченим тілом усе одно не змогла б довго жити»

Фок не зводив з мене очей, стараючись угадати, що зі мною діється.

— Схаменися тепер, хлопче, — мовив він після довгого мовчання. — Якщо не мені, то катові, а все-таки розкажеш. Отже вибирай, що хочеш. Катові виспіваєш усе, а потім настане тяжка покута: меч або шибениця, бо йдеться про розбій, тяжке поранення і крадіжку. А кому з того користь? Ні козакові, ані тобі, лише туркові Мордаху.

— Вам теж ніякої користі, — кажу вже сміливіше, ніж до цього.

— Звичайно, ніякої, — погоджується Фок, — але тим гірше для тебе і твого батька, який, казали мені, живе в татарській неволі.

Прояснилось мені в голові, коли вів сказав це. «От куди ти пнеш, пане Фок, — подумав я собі. — Ти думаєш про власну користь; тримаєш мене тут не для якоїсь справедливості і не для того купця, а для себе, щоб я виказав тобі те, що козак Семен довірив мені».

— Пане Фок, — питаю, — як же це ви придумали? Ви собі хотіли б?

— І собі, й тобі, —відповідає, — бо ти сам не продаси тієї речі і не з’їси, навіть від шибениці нею не відкупишся. Тільки-но покажеш її кому-небудь, одразу тобі голову знімуть. А якщо на мене звіришся, будеш багатий, викупиш тата з неволі і з мужика зробишся паном. У моїх руках це — золото, а в твоїх — смерть. Маєш віз і перевіз; вибирай, тільки зараз же, в цю хвилину, інакше буде пізно.

Захотів нечесний німець спокусити мене, але я подумав собі: «Не вволиш його волю, то згубиш тіло, а вволиш, то згубиш і тіло, і душу. Тепер у мене чисте сумління і нічого в серці нема такого, щоб соромитись, а якщо послухаю цю людину, зразу стану злочинцем і зрадником. Нехай же станеться зі мною що завгодно, але вірності я додержу і присяги своєї не зламаю». Тільки-но я хотів сказати про це Фокові, коли раптом почувся сильний стукіт у двері. Фок швидко схопився з ослона, подивився на мене, потім пробіг очима по кімнаті, мовби шукав, де б мене заховати.

— Хто там? — запитав він і знаком звелів мені мовчати.

— Відчиніть, будь ласка, пане Фок, це ми, я і пан Мордах, — обізвався голос за дверима.

Я відразу впізнав голос гайдука Кайдаша. «Тепер я пропав!» — злякано подумав я, бо опинився між двома вогнями, між двома зміїними пащами. Ліворуч — ворог і праворуч — ворог, а я, безпомічний, посередині; доведеться лише чекати, хто перший схопить мене в свої пазурі. Мені здавалося, ніби я летів у безодню і на дні її вже бачив смерть!

Однак сталось інше. Цих гостей налякався не тільки я; Фок теж був не дуже радий їм. Озирнувся він швидко по кімнаті, потім раптом ухопив мене за руку і потяг до якихось низеньких дверцят.

Я думав, що то стінка шафи для зберігання суконь. Фок відчинив їх, штовхнув мене наче в якусь темну нору і замкнув ті дверцята на ключ. Я скотився кудись униз, ніби на круті вузенькі сходи, і ледве затримався на них. Довкола мене стояла темінь, мов у підвалі.