Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

— Я витримаю, — промовив Шабтай, помовчавши, — витримаю, у мене вистачить сили…

Тепер він почав сумніватися у цьому. Страшенна прірва розступилась! Безпомічний, він шукає руками опертя. Ноги підгинались. Шабтай у відчаї опустився на кам’яну долівку вежі. В вухах дзвеніло, і в безглуздому шумі він розрізнив забуті слова Ванні-Ефенді. Ти будеш проклятий. Ти втратиш усе. Ти станеш безплотним духом, що не належить жодному зі світів. В смертну годину — а я впевнений, що ти зарані її вирахував — чорні ангели так і не вирішать, до якого пекла, юдейського чи мусульманського, тебе відправити. Тому покарають, як нікого не карали: байдужістю.

Минуть століття, а ти все ще залишатимешся між геєною та джехіном, втративши найменшу надію на впокоєння.

Шабтай не зауважив, що плаче. Кажан повиснув, зачепившись кігтями, за край тюрбана, грайливо лоскочучи шию краєм крил і лопаттю маневруючого хвоста.

— Одчепись бодай ти від мене, летючко клята! — закричав Шабтай, відриваючи кажана від тюрбана. Голос його багато разів повторило ехо, відбивши від стін вежі, й рознесло по всьому двору Балшіга.

— Чаклує вражий син, — ліниво процідив крізь зуби стражник, вслухаючись у відлуння, — летючу мишу заклинає.

— Страшно, — погодився з ним другий стражник, — раптом він нам поробить?

— Він втратив майже всі свої магічні вміння, — заспокоїв стражників третій.

— А начальство нам платню не підвищить? Все-таки ми чорного чаклуна охороняємо, не простого розбишаку! — поцікавився перший.

— Подивимось. Але якщо втече — відповідаєте головою!

Із туги, все ще сподіваючись отримати вісті зі Львова, Шабтай Цві приручав маленьку ластівку, що звила гніздо біля віконця вежі. Тоненька, вузька, вона складала гострі крильця й перебирала рожевими лапками по гладенькому камінні. Із зачудуванням, навіть острахом дивилась вона на недужого, зарослого чорною бородою Шабтая Цві.

— Не бійся мене, пташечко, — просив він ластівку, — не відлітай. Ти буваєш взимку в Єрусалимі, розкажи, як там місто моє.

Причулось йому, що ластівка відповідає: хахам-баші, була я в Єрусалимі, чистила крилечка свої від пилюки єгипетської, облітаючи довкола фінікових пальм. Бачила старе жовте каміння, тонке бадилля, що росте з безплідного каменю. Єрусалим потребує дощу, хахам-баші, сотвори гарну, потужну зливу, щоби падала вона три дні й напоїла землю…

— Ластівко, бідна ластівко, не можу я викликати дощ! Я вже більше не Машіах, а вбогий дервіш старцівського ордену Бекташі, я забув власне ім’я — і світ теж забув про мене…

Безгучно відчинились двері, зазирнув до камери стражник. Геть здурів, подумав він, з ластівкою бесідує. Він більше не небезпечний…

Шабтай Цві, він же Амірах, він же Азіз Мухаммед Ефенді Капиджі-баші, відійшов зі світу сього в судний день 1676 року[9] за григоріанським календарем. Саме тоді, коли писав листа єврейським купцям. Просив передати йому молитовник на осінні свята. Шабтаєва душа відлетіла, коли він заледве встиг вивести останню літеру — «нун» сафіт[10].

Мусульмани поховали Шабтая Цві того самого дня на старому цвинтарі біля берега невеликої річки чи струмка. Після цього потік вийшов зі свого звичного русла. Могилу Шабтая вкрило грубим шаром намулу, залило каламутною водою, по якій швидко пливли товсті чорні вужі з оранжевою плямкою на плоскому черепі. Слова мудрого каббаліста Езри д’Альби здійснилися: самопроголошений Машіах опустився на дно до змій. Крокодили, щоправда, в тому струмку не водилися, однак д’Альба не міг цього предбачити, він же ніколи не був у Албанії…

У XXI столітті Ульчин став модним курортом. На руїнах замку, у вежі Балшіга, що збереглася, відкрилась художня галерея. Там, де доживав свої дні в засланні єретик Шабтай Цві, єврейський мусульманин, якого й досі шанує орден Бекташі, суфій Азіз Мухаммед, тепер виставляють свої бездарні картини художники. Намальовані яскравими хімічними фарбами, вони непогано продаються, і згорблений гід розповідає групі про загадкового чоловіка із сумними єврейськими очима, що був ув'язнений тут у 70-і роки XVII століття. Але це їм вже нецікаво, і, побіжно оглянувши подряпані довгими кігтями лиликів кам'яні склепіння, туристи йдуть засмагати…

Тієї нещасливої ночі, коли вперта русинка Маріца пішла на здибанку з книгарем Леві, вирядившись в сукню пані Сабіни й начепивши на шию скелет змії, єзуїт Іґнатій Несвіцький довго не міг заснути. Його мордували болісні сумніви, він задихався від злості, очі навідріз відмовлялись заплющуватись. У такі хвилини Несвіцький ладен був розрубати навпіл кожного, хто насмілився б йому завадити, та наразі був сам. Втративши надію на сон, єзуїт вирішив вийти прогулятися сплячим містом.

Рідні галицькі чорти завели патера туди, куди він навідувався й раніше: гарну вуличку, забудовану особняками шляхетних польських родин. Дім, де мешкала пані Сабіна, був не найгарніший, але затишний садок й кущі троянд довкола привертали до цього куточка увагу. Посаджені багато років