Читати книгу - "Одні"

Вони виконали його наказ — зупинилися і дивилися на одиноку фігуру президента, що, переборюючи вітер, рухався далі вперед. Та ось раптом, наче побачивши щось під своїми ногами, він впав на коліна і занишпорив руками по скляній поверхні. Вихор на хвилю закрив сніжною пеленою фігуру президента, що стояла навколішках, а коли за мить розвіявся, то на скляній поверхні вже нікого не було.

Лесь мало не скрикнув з несподіванки. Невже якийсь зловісний дух минулого таки незримо витав над цим велетенським кладовищем і забирав до себе кожного, хто осмілювався порушити його спокій? Але ж ні, такого просто не могло бути. Повинно було бути якесь інше пояснення зникненню президента! І, забувши, що його руки в наручниках, що за ним наглядають охоронці, Лесь, наче зачарований, рушив туди, де щойно пропав президент. І диво — його ніхто не зупинив! Він йшов і йшов, а ніхто з охоронців навіть не окликнув його. Проте Леся не цікавило, що з ними сталося — він хотів з’ясувати, що трапилося з президентом. І зробивши ще кілька десятків кроків, Лесь таки хоч частково, але зрозумів, що з ним сталося. Приблизно в тому місці, де президент опустився навколішки, у скляній поверхні чорнів отвір, який ще недавно закривався скляною лядою, відкинутою зараз, мабуть, самим можновладцем. Лесь заглянув усередину — донизу вела металева драбина, десь в самому низу горіло електричне світло. Президент, без сумніву, поліз униз. А якщо можна президентові, то чому не можна Лесеві? Лесь почав спускатися.

Коли його ноги досягнули підлоги і він зміг роззирнутися, то побачив досить велику продовгувату кімнату, слабо освітлену декількома електричними лампами. І він скрикнув від побаченого. Але не ця підземна кімната вразила Леся, а те, що стояло попід її стінами. А під стінами — зліва і справа вряд — стояли мумії. Мумії колись живих людей, вдягнуті у ті речі, які вони носили за життя, навіть на обличчях зберігався вираз якихось людських емоцій. І основне, що Лесь взнав деякі з цих мумій. Це були мумії президентів — в цьому не було жодного сумніву, і скоріш за всі інші мумії, які були йому невідомі, також були вже пізнішими президентами України. Отже, це підземелля було своєрідним мавзолеєм всіх українських президентів. Стояв тут, перший, стояв другий, мабуть був і третій, якого Лесь вже не побачив, і так один за одним, один за одним… Стояли тут, в чужій стороні, далеко від тої країни, якою керували. А може, так і треба було, може, в цьому і була історична справедливість — бути похованими-непохованими подалі від того краю, до занапащення якого всі вони в тій чи іншій мірі приклали свої руки.

Президенти українські, чи не сумно вам тут, на цьому велетенському кладовищі? Може хоч колись пригадуєте, стоячи в мертвотному заціпенінні, край свій рідний, чи тільки й сняться вам сни, що золото та влада. Може, хоч колись приходить до вас думка, що треба було 6 людям хоч трохи щастя зробити, чи тільки марите тим, що когось зі своїх суперників не забрали з собою в могилу, не додушили когось? Стояли мумії під стінами і не говорили нічого, бо були просто муміями…

Лесь раптом помітив, що у дальньому кутку кімнати хтось нерухомо лежить. Коли він підійшов ближче, то побачив, що це був безрукий президент. Лесь став коло нього навколішки, аби послухати пульс — пульсу не було. Президент був мертвий, як і всі його попередники. Лесь хотів уже встати, але раптом затримав свій погляд на мертвому президентському обличчі. Пригадав, що ніколи не міг розгледіти виразу його очей. Зараз у нього була така можливість. Але його чекало розчарування — у засклілих очах президента він не побачив нічого, крім страху.

Лесь уже збирався підійматись — не хотів довго залишатися у цьому понурому невідомо ким заснованому могильнику, аж раптом краєм ока помітив якийсь рух збоку. Він повернувся і заціпенів — одна мумія ожила і йшла прямо до нього. Проте за хвилю — Боже, як довго вона тягнулася, за таку хвилю можна десять разів збожеволіти! — він розгледів, що це і не президент, і не мумія. Це був крем’язень з африканського табору і, звичайно, він був живий-живісінький.

— Привіт, втікачу! — голосно привітався він. — Не злякався? А то бачиш, що тут тільки-но з одним трапилось. Мав занадто слабкі нерви і занадто слабке серце. А ми про це знали — і налякали! — він засміявся голосно і, здається, щасливо. Він явно був в піднятому настрої від прекрасно здійсненого вбивства, йому хотілося з кимось цим поділитись. Навіть з ворогом. Тому, пересміявшись, він продовжив: — Це було найбезкровніше вбивство президента, принаймні, за останні двадцять років. Отак діла робляться! Народу скажемо — від розриву помер… А від чого розрив, то вже наша справа. І у всіх руки чисті. Ну, звичайно, — тут крем’язень криво усміхнувся, — не як у тебе. Я в цьому мавзолеї вже з півмісяця сиджу — все його чекав. Дочекався таки. Місце звичайно гниле — з розуму можна зійти. Цю яму паломники за наказом видовбали. Раніше, кажуть, на цьому місці інший мавзолей стояв, з якимось древнім вождем. Все бомбою знищило. А ці — паломники за наказом — без різних таких штук жити не можуть, тому і видовбали в землі новий, і вождів, яких знайшли, сюди натягнули. А хто, як оцей, — крем’язень показав головою на безрукого президента, — сам прийшов.

— Він вам дуже заважав? — запитав Лесь.

— Він просто став непотрібним — у нас з’явилась краща кандидатура.

— Надіюсь, не я з вмонтованою в голову мікросхемою?

— Ні, вже не ти. З тобою, звичайно, промашка вийшла. Та то все Мар’янка карти сплутала — клята дівка. Нічого, тепер ми об’єдналися — вже ніхто нам карт не сплутає!

— Як це, об’єдналися?

— Отак, тепер у мого і Мар’яниного клану спільний кандидат на президента. А ти тепер нащ спільний ворог. Так що, Лесю Чисті Руки, марш наверх, там тебе вже чекають хлопці. Маємо