Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

– Чому ж вони були такі сумні?

– Хто-о? – позіхнув Лукас.

– Усі,– стиха відповів Джим, – я маю на увазі усландський міраж.

– Може бути, ми побачили їх саме тієї миті, коли прийшов наш лист, – замислено проказав Лукас.

Джим глибоко зітхнув. Дещо згодом він сумно запитав:

– Лукасе, як на тебе, ми колись ще побачимо Усландію?

Лукас дружньо поклав руку на плече Джимові і, бажаючи втішити, відповів:

– Є в мене така впевненість, що одного чудового дня ми всі втрьох повернемося до Усландії – ти, Емма та я.

Джим підвів голову, і його очі стали великими-превеликими.

– Ти чесно так вважаєш? – із надією в голосі запитав він.

– Я можу ледь не слово дати, – пробасив Лукас.

На душі в Джима відразу стало легко та весело, ніби вони вже були на шляху додому.

Він знав, що якщо Лукас щось каже, то це, вважай, справа надійна.

– А гадаєш, швидко? – запитав він ще.

– Може бути, так, а може бути, й ні,– відповів Лукас. – Хто знає. Це тільки передчуття.

І трохи згодом додав:

– Краще спробуй зараз заснути. Можливо, нам доведеться їхати всю ніч.

– Гаразд, – відповів Джим і майже відразу заснув. А Лукас не спав і розмірковував. Він був дуже стурбований. Закуривши люльку, Лукас взявся розглядати пустелю, що лежала у південній спеці, і помітив, що прилетіли стерв'ятники.

Вони терпляче сиділи навколо Емми у мовчазному очікуванні.

За всім, стерв'ятники твердо розраховували на те, що мандрівники ніколи не виберуться з цієї жахливої пустелі.

Глава шістнадцята, у якій Джим Кнопка придбаває важливий досвід

Кожен, хто хоч раз подорожував пустелею, знає, що заходи там відрізняються особливою пишністю. Вечірнє небо сяє усіма кольорами, від вогнисто-помаранчевого до найніжніших рожевого, світло-зеленого та фіолетового.

Лукас і Джим, сидячи на даху локомотива та бовтаючи ногами, доїдали залишки провіанту з корзини та допивали чай із золотого термосу.

– У нас більше нічого не буде доти, поки ми не знайдемо нового провіанту, – стурбовано сказав Лукас.

Спека трохи спала. Здійнявся навіть легенький вітерець, який приніс їм трохи прохолоди. Усі міражі зникли, за винятком одного-єдиного, який вперто намагався залишитися ще на якийсь час. Проте він був зовсім малесеньким природним явищем: половинкою велосипеда із їжачком, що сидів на ньому верхи. Ще чверть години ця половинка трохи розгублено крутилася пустинею туди-сюди, а потім і вона пропала.

Тепер обидва друга могли бути достатньо впевненими в тому, що сонце, яке сідає за обрій, справжнє. А оскільки всім відомо, що сонце сідає на заході, Лукас одразу зміг визначити, де північ та куди їм їхати. Вечірнє сонце мало б світити в ліве віконце. Ось як це просто виявилося, і вони поїхали.

За деякий час сонце вже збиралося сховатися за обрій, і тут до очей Джимові впало дещо незвичайне. Стерв'ятники, які непохитно супроводжували їх, раптом усі як один розвернулися та полетіли геть.

Здавалося, що вони навіть надто поспішали. Джим поділився своїм спостереженням із Лукасом.

– Може, вони нарешті здалися, – пробурмотів задоволений Лукас.

Проте цієї миті Емма видала оглушливий свист, який пролунав криком жаху, і, розвернувшись сама собою, як навіжена помчала у зворотній бік.

Лукас натиснув на гальмо та зупинив Емму. Вона, тремтячи, послухалась і запихкала, судомно переводячи дихання.

– Та ти що, Еммо? Що це ще за новомодні витівки?

Джим хотів щось сказати, проте варто було йому випадково озирнутися назад, як слова застрягли у нього в горлі.

– Там! – тільки й зміг прошепотіти він.

Лукас озирнувся. Усе, що він уже колись бачив, не йшло у жодне порівняння із тим, що він побачив цього разу.

На обрії стояв велетень таких гігантських розмірів, що навіть гори "Корона Світу", що височіли до небес, здавалися порівняно з ним купою сірникових коробок.

Велетень був явно дуже старим, бо його довжелезна біла борода діставала йому до колін і, от диво, була заплетена у товсту кіску. Певно, таким чином велетневі легше було зберігати її у пристойному вигляді. Так, можна собі уявити, яких зусиль коштувало щоденне розчісування цих заростів! На голові у велетня був старий солом'яний бриль. Звідки взялися такі величезні соломини? Гігантське тіло прикривала стара довга сорочка, яка напевне перебільшувала за розмірами найбільше вітрило.

– Ох! – вихопилося в Джима. – Це не Фата! Скоріше звідси, Лукасе! Може бути, він нас ще не помітив.

– Без паніки! – відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмарку. Він уважно розглядав велетня. – Мені здається, констатував він, – що, незважаючи на свою величезність, велетень виглядає вповні ввічливо.