Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

підігнулись — як із насолодою, в’їдливо, повідомив мене Дракон, сильніші заклинання не без причини були ще й складнішими, — проте я сяк-так піднялася й схопилася за руки Венси, коли та підняла їх, аби постукати. Зблизька було видно, що її обличчя було спотворене риданням. Її волосся лежало в неї на спині, хмарками вибиваючись із довгої пишної коси, а її одяг був подертий і забруднений; вона була вдягнена в нічну сорочку, на яку накинула халат.

— Нєшко, — сказала вона, занадто сильно схопивши мене за руки, здушуючи їх до нечутливості, а її нігті вп’ялися мені у шкіру. — Нєшко, я мала приїхати.

— Розкажіть, що сталося.

— Вони забрали її сьогодні вранці, коли вона пішла по воду, — сказала Венса. — Троє. Троє ходаків, — голос її урвався.

Весна була поганою, навіть якщо з Пущі виходив лише один ходак і починав висмикувати людей з лісів, наче плоди. Я якось бачила одного, здалеку крізь дерева — наче величезний паличник, спершу майже невидимий серед підліску, неправильно й жахливо збудований, тож, коли він ворухнувся, я, здригнувшись, позадкувала від нього з відчуттям нудоти. Вони мали руки та ноги, схожі на гілки, з довгими тонкими пальцями-стеблинами, і вони пробиралися крізь ліси та знаходили місця біля стежок і біля води, біля галявин, а тоді тихо чекали. Якщо хтось підходив до них на відстань витягнутої руки, врятувати цю людину було неможливо, якщо поблизу не було багацько людей із сокирами та вогнем. Коли мені було дванадцять, одного спіймали за півмилі від Заточека, крихітного сільця, що було останнім у долині, останнім перед Пущею. Ходак забрав дитину, маленького хлопчика, який ніс матері відро води для прання; вона побачила, як його схопили, й закричала. Поблизу було достатньо жінок, аби здійняти тривогу та сповільнити ходака.

Урешті-решт його зупинили вогнем, але рубати його на шматки все одно довелося цілий день. Ходак зламав дитині руку та ноги там, де схопився за них, і не відпускав, аж поки йому не перерізали тулуб і не відтяли кінцівки. Навіть тоді відривати пальці від тіла хлопчика мусили троє сильних чоловіків, і в нього лишилися шрами довкола рук і ніг із візерунком, як на корі дуба.

Тим, кого ходаки відносили до Пущі, щастило менше. Ми не знали, що з ними ставалося, та часом вони повертались, чимось дивно заражені: усміхнені й бадьорі, неушкоджені. Будь-кому, хто не знав їх добре, вони здавалися майже самими собою, і можна було півдня проговорити з одним з них і так і не усвідомити, що щось не так, поки не зрозумієш, що берешся за ніж і відтинаєш собі руку, виколюєш собі очі, відрізаєш собі язика, тим часом як та людина говорить і далі, усміхнена і страшна. А тоді вона бралася за ніж і входила у дім співрозмовника, до його дітей, поки той лежав назовні сліпий, задиханий і не годен навіть закричати. Якщо ходаки забирали когось, кого ми любили, ми знали, що сподіватися можна хіба на його смерть, і на неї можна було лише сподіватися. Ми ніколи не могли знати напевне, аж доки хтось із них не виходив і не доводив, що не помер, а тоді його доводилося ловити.

— Не Кася, — видихнула я. — Не Кася.

Венса схилила голову. Вона ридала мені в руки, які й досі тримала залізною хваткою.

— Будь ласка, Нєшко. Будь ласка, — говорила вона хрипко, без надії. Вона б ніколи не приїхала просити Дракона про допомогу, я знала; вона була б мудрішою. Та вона приїхала до мене.

Вона ридала без упину. Я завела її всередину, до невеличкого передпокою, а Дракон нетерпляче забрів у кімнату та простягнув їй напій, хоча вона відсахнулася від нього і сховала обличчя, поки його їй не дала я. Вона важко розслабилася майже одразу, як його випила, і її обличчя розгладилося; вона дозволила мені провести себе нагору до моєї кімнатки, а тоді тихо лягла на ліжко, хоча й з розплющеними очима.

Дракон стояв у дверях, спостерігаючи за нами. Я показала медальйон, який висів у Венси на шиї.

— Вона має пасмо Касиного волосся, — я знала, що вона зрізала його з Касиної голови в ніч перед вибором, гадаючи, що в неї не лишиться жодної згадки про доньку. — Якщо я скористаюся «лояталал»…

Він хитнув головою.

— Що ти сподіваєшся знайти, окрім усміхненого трупа? Дівчина пропала, — він повів підборіддям у бік Венси, у якої поступово заплющились очі. — Вона буде спокійнішою після того, як поспить. Скажи тому візникові повернутися вранці, щоб забрати її додому.

Він повернувся й пішов, а найгіршим тут було те, як сухо він говорив. Він не огризався на мене та не називав дурепою; він не сказав, що життя сільської дівчини не варте можливості того, що Пуща мене забере до свого війська. Він не сказав мені, що я — ідіотка, сп’яніла від успіху у приготуванні зілля, у витягуванні квітів із повітря, бо раптом подумала, що можу врятувати людину, яку забрала Пуща.

«Дівчина пропала». Здавалося навіть, що йому шкода, по-своєму, неоковирно.

Я сиділа поруч із Венсою, заціпенілою та холодною, тримаючи її грубу червону мозолясту руку в себе на коліні. Надворі темнішало. Якщо Кася й досі була жива, вона була в Пущі, дивилась, як опускається сонце та меркне світло між листям. Скільки часу потрібно, аби спустошити людину зсередини? Я подумала про Касю в лапах ходаків, про довгі пальці, які огорнули її руки та ноги, при цьому знаючи, що відбувається, що з нею станеться.

Я залишила сплячу Венсу та спустилася до бібліотеки. Дракон був там і проглядав одну з величезних облікових книг, у яких робив записи. Я стояла у дверях, див­лячись на його спину.

— Я знаю, що вона була тобі дорога, — сказав він через плече. — Але в поданні марної надії немає нічого доброго.

Я нічого не сказала. Книга заклинань Яги лежала розгорнута на столі, маленька й затерта. Цього тижня я вивчала лише заклинання землі: «фулмкеа», «фулмедеш», «фулмішта», тверді й нерухомі, максимально далекі від повітря та вогню ілюзії, якими лиш могли бути чари. Я взяла книгу і вкинула її собі в кишеню у Дракона за спиною, а тоді розвернулася та мовчки спустилася сходами.

Борис і досі чекав надворі з видовженим і похмурим обличчям; коли я вийшла з вежі, він підняв очі від своїх укритих попонами коней.

— Повезете мене до Пущі? — спитала я його.

Він кивнув, і я залізла в його сани та загорнулась у ковдри, а він тим часом знову підготував коней. Він заліз нагору та заговорив до них, ляскаючи віжками, і сани вискочили зі снігу.

Тієї ночі місяць був високо, повний і красивий, і повсюди лив блакитне світло на блискучий сніг. Поки ми летіли, я розгорнула книгу Яги та знайшла заклинання для пришвидшення ніг. Я тихенько проспівала