Читати книгу - "Вдова узурпатора"

— Ви що тут, кроликів тримати збираєтеся?

Запитала й пошкодувала, що запитала: очі бабулі засвітилися зеленим вогником, аж мороз продер по шкірі, а темрява негайно ж наповнилася шерехами й тихим побрязкуванням металу.

— Слухайте! — голос Ягусі сколихнув затхле повітря підземелля, загальний стогін прокотився й завмер. — Слухайте, і не говоріть, що не чули!

Історія, у яку заглибилася Ягуся, за віком була такою ж, як і вона сама. Звичайна історія двох нещасливих закоханих викладалася натхненно й дуже майстерно. Так, Ягуся явно закопала в землю незвичайний талант оповідачки.

— А далі? — не стерпіла я, коли герої розлучилися через черговий збіг обставин.

Очі Ягусі згасли, поступово вона знову набула вигляду квітучої п’ятдесятилітньої жінки.

— Далі — іншим разом, — сухо сказала відьма й потягла мене з підземелля наверх.

— Хто ж був слухачем?

— Там у мене сидять опівнічні душі пропалених скептиків і реалістів, я їх забезпечую нічними кошмарами. Взагалі, найкращий спосіб змусити себе слухати — це зібрати всіх і засадити в підземелля!

Десь над нашим сараєм ударив грім, так що зі стелі посипалися грудки бруду. Бабуля важко зітхнула, струсила бруд із коробки з тортом і запропонувала зовсім уже мирно:

— Сідай чи що до столу, чай пити будемо.

Самовар сам зіскочив з горища, сам себе роздмухав, сам закипів і піднявся на стіл уже повністю готовий до чаювання. Ми з Ягусею присунули свої колоди ближче до стола й налягли на торт. Торт був шоколадний з горіхами й чарівно танув у роті. Після довгої бесіди я нарешті погодилася підтримати Ягусю в справі розладу весілля принца Номата із принцесою Флорестиною. Цій плетусі Інеї, безсумнівно, треба було втерти носа.

Ягуся матеріалізувала мене прямо посередині неозорої калюжі на крихітному острівці суші. Калюжа ця була не рядовою калюжею, а замаскованим під неї болотом. Десь під покровом чорної води по-зрадницькому поквакувала неспокійна жаба. Свита принца Номата повинна була проїхати повз болото з півгодини тому, а сам королівський син затримувався в битві з Великим ведмедем. Ведмідь мав звичку харчуватися мандрівниками, які заблукали, й мисливцями, які відстали від товариства.

Моє бідне взуття промокло майже наскрізь, перш ніж з півдня почувся цокіт копит. Принц дуже квапився і, якби не жаба, що вискочила зненацька з-під копит його коня, пронісся б мимо. Але жаба скочила, кінь схарапудився, і принц Номат ледь не влетів у калюжу. Не помітити посередині калюжі мене було досить важко.

— Агов! — крикнув принц, осаджуючи коня. — Що ви там робите?

По-моєму, він і сам бачив, що я ледве не плачу. Стояти було холодно, у черевичках хлюпотіла вода, і взагалі — усе здавалося надзвичайною дурістю.

— Почекайте, зараз я витягну вас звідти!

Номат, трохи самовпевнений, як всі принци, спрямував коня прямо у воду. З першого кроку його кінь по груди провалився в трясовину й жалібно заіржав, загрузнувши в липкій багнюці. Потонути в калюжі, у її півтора метрах глибини, було складно, але принц цього не знав. Відштовхнувшись від сідла, він повернувся на сушу таким стрибком, який зробив би честь будь-якому спортсменові.

Тепер у болоті сиділи двоє: королівський кінь і я.

— Як вас туди занесло? — сердито запитав принц, заходячи з іншої сторони калюжі.

— Відьма засадила, — чесно призналася я.

У будь-якому іншому місці така відповідь спровокувала б виклик спеціалізованої медбригади, але тутешнім жителям це явно було не в дивину.

— Я на турнір спізнююся, — сказав Номат з досадою.

— Я вас сюди лізти не просила, — не дуже люб’язно відгукнулася я.

Втім, Номат ходив навколо болота недовго: уже на другому колі він зненацька знайшов чудову товсту жердину. (Хоча як жердина може бути товстою? Напевно, не жердину, а просто підходящу колоду. Хоча чому колоду, якщо принц перекидав її на мій острівець без особливих зусиль? Швидше за все, без Ягусі тут справа не обійшлася: ручаюся, коли Номат пішов довкруг калюжі перший раз, цієї колоди ще й близько не було.)

У будь-якому випадку, я досить успішно перебралася по імпровізованому мосту на тверду землю. Замість того, щоб вчасно подати руку й допомогти дамі спуститися з колоди, Номат мало не струсив мене з моста, пересуваючи його ближче до свого коня. Але коли принц уже майже добрався до коня, на колоду стрибнула жаба. Жаба єхидно подивилася на балансуючого королівського спадкоємця й сказала «квак».

У ту ж секунду шляхетний кінь скажено рвонувся, зачепивши колоду копитом, і вискочив на берег! Принц тим часом гепнувся в бруд, а жаба зникла в рідному болоті.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Номат виповзав з болота за допомогою все тієї ж опори, а я ловила коня його високості.

Високість був дещо не в дусі, коли нарешті вибрався з калюжі: багнюка поглинула його меч і залишила помітні сліди на похідному камзолі. Але треба віддати йому належне, нічого більше не запитуючи, Номат запропонував мені добиратися до міста на його коні. Я не збиралася в місто, і хотіла б, щоб і Номат туди не дістався, але в Ягусиному сценарії значився й варіант згоди. Принца треба було затримувати будь-якими доступними засобами.

Отже, наша процесія рушила в дорогу. Спереду йшов замурзаний, але дуже урочистий Номат з налигачем у руках, а ми з конем тяглися позаду. Королівський скакун теж дещо втратив свою білосніжність, коротше, тільки моя сукня мала