Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

«Навіть якщо небезпека прийде з цього боку, за ледве чи вони зможуть нас попередити», — усвідомлював Гарун, однак Багатопащеві Риби мали настільки жалюгідний вигляд, що він не озвучив своєї думки.

Світла вже майже не було (вони дісталися до самого краю Смуги Сутінків, мало не до самої півкулі Вічної Темряви). Проте рух до Полюсу не припинявся. Раптом Гарун побачив, як з глибини Океану піднімається щось схоже на ліс, як високі рослини злегка погойдуються на вітрі, до того ж відсутність світла перетворювала картину геть на містичну.

 — Земля? — запитав Гарун. — Але ж тут не повинно бути ніякої землі?

 — Це застояні води, ось що це, — пояснив Малі з огидою. — Все заросло. Бруд усюди. Сором та й годі. Ніхто не доглядає. Просто жах. Дайте мені рік — і місцина буде як нова.

Для Плавучого Городника це була довга промова — настільки його засмутило побачене.

 — Року ми не маємо, — зітхнув Гарун. — Також не хочеться перелітати повітрям. Нас можуть помітити, та й узяти тебе з собою в такому випадку ми б не змогли.

 — Про мене не турбуйтесь, — відповів Малі. — І про переліт не клопочіться. Я розчищу шлях. — Він набрав велику швидкість і зник у плавучих джунглях водоростей. За мить-другу Гарун побачив, як у повітря здійнялися величезні в’язанки рослинности

 — Малі приступив до роботи. Тим часом з джунглів водоростей вистрибували їхні мешканці: велетенська міль-альбінос, величезні сірі птахи, що складалися ли — шень з кісток, довгі білі хробаки з головами, завбільшки з лопату. «Навіть дикі тварини тут Старі, — подумав Гарун. — А далі, мабуть, підуть динозаври? Не динозаври, а ті, що живуть у воді, як їх — іхтіозаври». Думка про побачення з іхтіозавром, що визирає з води, була одночасно страхітливою й захопливою.

«Все одно вони вегетаріанці, — заспокоював він себе, — були вегетаріанцями. Принаймні, я так думаю».

Примчав водою Малі, щоб доповісти про виконану роботу.

 — Трохи прополювання. Трохи боротьби зі шкідниками. Ще трохи — й канал буде готовий. — І знову зник у воді.

Як тільки канал був прочищений, Гарун спрямував туди Алежа-Одуда. Проте Малі ніде не було видно.

 — Куди ти подівся? — крикнув Гарун. — Не найкращий час бавитися в хованки. — У відповідь — жодного звуку.

А канал був доволі вузький, на поверхні все ще плавало коріння й водорості… А коли вони потрапили в гущу бур’янистих джунглів водоростей, з ними трапилася друга катастрофа. Гарун почув тихе шипіння, а за мить побачив, як до них летить щось на кшталт неймовірно великих тенет, тенет, сплетених із самої темряви. Вони впали на них і міцно стиснули.

 — Це Павутина Ночі, — пояснив Алеж-Одуд. — Леґендарна чупвальська зброя. Марно чинити опір. Що більше борсаєшся, то більше вона тебе стягує. На жаль, мушу визнати: ми потрапили в серйозну халепу.

Гарун почув звуки, що долинали ззовні Тенет Ночі: шипіння, тихий задоволений сміх. А ще він побачив очі, так, очі, що пронизливо дивилися через тенета, схожі на очі Мудри, з чорними білками, але ці очі аж ніяк не були дружелюбними. А де Малі?

 — Ми в полоні, — бідкався Гарун. — Усе, я став героєм.

Їх повільно тягли вперед. Коли очі звикли до темряви, Гарун зміг розгледіти силуети викрадачів, які волочили Павутину за якісь невидимі, але дуже міцні мотузки. Тягли їх уперед, але куди? Цього Гарун ніяк не міг собі уявити. У думках він бачив лишень чорну діру, що розверзлася над ним як величезна паща, і поступово втягувала його.

 — Оце так халепа, посічуть нас на капусту, — сумно зауважив Якщоб. Алеж-Одуд також був невеселий.

 — Тягнуть нас до Хаттам-Шуда, гарно запакованих, перев’язаних стрічкою, наче подарунок! — скаржився Одуд, навіть не роззявляючи дзьоба. — А тоді бум-дзень-дзень, бум-дзень-дзень — і по всьому. Сидить він у серці темряви, на дні чорної діри і, як кажуть, пожирає світло, їсть сире світло голими руками, й жоден промінчик не втече. Також пожирає слова. І може він бути в двох місцях одночасно. Нам не вибратися звідси. Біда та й годі. Що ж то буде з нами. Ох-ох-ох!

 — З вас гарна пара друзяк, це точно, — промовив Гарун настільки безтурботно, наскільки міг. Алежу — Одуду ще й додав:

 — Ти ж бо машина! А ковтаєш усі страшилки, які тільки почуєш, навіть ті, що знаходиш у головах інших людей. Наприклад, про чорну діру я саме думав, а ти вже підхопив і навіть устиг злякатися. Далебі, Одуде, візьми себе в руки.

 — Як же взяти себе в руки чи у щось, — скаржився Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба, — коли руки чупвалів беруть мене й тягнуть, куди їм треба?

 — Поглянь униз, — втрутився Якщоб, — поглянь на Океан.

Товстий шар отрути темного кольору виднівся всюди, стираючи кольори Оповідних Потоків так, що Гарун уже їх і не розрізняв. З води, температура якої наближалася до точки замерзання, здіймалося щось холодне й липке. «Холодне, як смерть», — подумав Гарун.

Якщоба охопив відчай.

 — Ми