Читати книгу - "Вогнесміх"

Сава встав, обтрусив сіно. Біля ніг сидів, з готовністю поглядаючи на нього, спанієль. Небо тепліло, зірки танули в ніжно-рожевих променях світанку.

Тумани повзли над луками. В промоїнах імли видно було темні обриси машин, наметів. Тиша охоплювала небокрай. Тільки якась надчуттєва тривога пронизувала простір, хвилювала серце.

Хлопець хутко склав рушницю, зарядив. Надів на плечі рюкзака, тихенько свиснув псові, рушив подалі від машин і наметів, туди, де за стіною туманів бовваніли вільхи й лози.

Позаду знову гримнули постріли, ніби хтось шмагонув ножем по тканині світанку. Крик. Чи стогін. Тріпотіння крил. Звилися в ніжно-блакитну глибінь злякані качки та гуси, стрімко понеслися над луками, розтинаючи покривало ранкового туману.

Перед Савою виникло поміж клаптями імли озеро, береги його всуціль позаростали ситником і чар-зіллям, на воді велично красувалися білосніжні лілеї та жовті глечички. Мисливець обережно йшов понад берегом, уважно придивляючись до кущів. Спанієль вирвався вперед, гавкнув. З прозорого плеса зірвався гурт крижнів, і Сава машинально провів услід їм стволами рушниці. Гримнуло два постріли, і три птахи каменем упали вводу. Пес радісно кинувся за ними, поплив поміж замріяними лілеями. Сава блискавично відзначив це поєднання: латаття, промені світанку, голова спанієля серед квітів, а в зубах у нього — мертві качки. Вірний виніс здобич на берег, поклав крижнів одного за одним біля ніг господаря. Обтрусився. Все було, як мало бути. І все було, ніби вві сні. Чому тривога проймає його? Як сумістити мисливський азарт, дивне відчуття неприродності його вчинків, химерні зоряні сновидіння і очікування дива?

Сава прив’язав мертвих птахів до пояса. Рушив далі.

Спалахнув обрій. Показався багряний край світила. Заіскрилася трава самоцвітами крапельок роси. Володар життя викотився в брами світанку, обняв дивоколо променистими руками.

Знову зафуркотіло в кущах, густа зграя чирят вихопилася над головою мисливця з озера. Він різонув дублетом просто в середину втікачів. Посипалися з неба крилаті створіння. Мстиве відчуття задоволення, ніби імла якоїсь кривавої гущі далеких віків, ворухнулося в душі хлопця. Вірний діловито зробив кілька рейсів на плесо, приносив здобич на берег і складав на купу. Сава обвішався качками, ніби сувенірами своєї невситимої жадібності. Щось в надрах душі застерігало, квилило: зупинися! Але тіло прагнуло вперед, ніби виконувало волю незримої зловісної інерції вбивства. Він заглибився в болото, стрибав по купинах, обминаючи купки вільх. Знову вогняні шворені в небо, знову темні грудочки з криком падають униз, здіймаючи райдужні водограї на спокійній поверхні болота.

Сава відкрив на ходу рушницю, викинув використані патрони. Стволи диміли. Він зарядив нові набої. Над головою промайнули дві важкі качки. Мисливець вистрілив, зірвався з купини і, плюхнувши у воду, провалився в рідку багнюку. Поруч впав конаючий крижень, забив крильми в передсмертній судорозі, розбризкуючи воду. І затих.

Сава — вже по пояс у болоті — потягнувся до купини, провалився ще глибше. Багнюка хлюпнула в очі, засліпила. В душі прокотилася хвиля жаху. Він судорожно витер долонею очі, оглянувся.

— Вірний, де ти? Вірний!

Пес підстрибував на купині, жадібно дивився на господаря, нервово метався туди й сюди, запитливо гавчав.

— Вірний, — прохрипів Сава. — Біжи… Приведи людей… Біжи, друже! Бо біда…

Пес протяжно завив, заскиглив, але не рушав з місця. Трясовина невблаганно й хутко засмоктувала мисливця, незабаром над поверхнею зрадливого багна виднілися лише плечі та голова Сави. Та ще кільце вбитих качок, виваляних у грязюці. Хлопець затих, тужливо глянув довкола.

Спокійні очерети колихалися під ранковим вітерцем. Лілеї розкривали до сонця перламутрові пелюстки, ніби казкові малесенькі балерини-принцеси хизувалися перед світом своїм вічним розкішним нарядом. У синьому небі ледь помітно пливли білі хмарини — небувалі вісники далеких світів. Ніхто, ніхто в цілім світі, у всій безмірності не зверне уваги на нього. Він так і пропаде, засмоктаний трясовиною, під ніжним поглядом цих байдужих квіток, під романтичним шатром холодного неба.

Обличчя Сави спотворила гримаса шаленства. Він затіпався, засмикався, вириваючись із холодних чмокаючих обіймів, здіймаючи чорні бризки. Спробував накинути ремінь рушниці на купину, але не зміг.

— Ря-а-ту-у-унку-у! — закричав Сава.

Прислухався. Луна пропала десь в очеретах. Тиша. У небі пролетів крук, тужливо закричав. Почулися далекі постріли. Пес знов заскиглив, віддано дивлячись на безпомічного господаря.

Сава насилу випростав руку з лямки рюкзака, розшнурував його. Добув транзистора, ввімкнув, пошукав по діапазону, знайшов галасливу музику. Майнула химерна думка: може, почують, що серед трясовини лунає мелодія, звернуть увагу, прийдуть. Знав, що це — дурниці, але навіть іскра надії заспокоювала, давала втіху. Він кинув чорну коробку на купину, сам обперся на зіжмаканий рюкзак, щоб хоч трохи затримати невпинне засмоктування в мокру пащу болота.

Уже не борушкався, не метався, лише глибоко вдихав вологе повітря та безнадійно дивився на хмарини у небі.

Пес пострибав біля коробки транзистора, з якої чулася пронизлива квакаюча музика, нюхнув кілька разів, потім зірвався з місця, метнувся на іншу купину. Далі, далі. Зник у очеретах. В далечині затих його тривожний гавкіт.

І знову мовчання. Спокій. Діловитий, приємний голос жінки:

— Ми передавали музикальні ритми народів Африки…

А трохи пізніше:

— Концерт за замовленням наших слухачів. Передова доярка колгоспу «Дніпровська зоря» Антоніна Чепурко просить передати «Танець маленьких лебедів» Чайковського для своєї старенької матері, котрій недавно сповнилося сто років. Соломія Антонівна — найстаріша жителька села Зелені Гаї на Полтавщині. Це прекрасне мальовниче село на лівому березі Дніпра, в якому нараховується двісті хат, поміж них — багато сучасних котеджів. Вісімдесят жителів зелених Гаїв мають власні легкові машини, більше ста — мотоцикли. Майже в кожному домі є телевізор, пральні машини та інші побутові зручності. Соломія Антонівна, як і багато інших старожилів села, віддала своє здоров’я й снагу для того, щоб її рідне село розквітало, щоб назавжди пропали в пітьмі минулого злидні, неуцтво й забобони, щоб