Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Майкл сів напроти неї, попустив краватку й розстебнув комір сорочки.

– Повтори, будь ласка, повільніше. Я не впевнений, що правильно зрозумів тебе.

Прочитавши листи, Майкл обшукав комору, а потім піднявся до Франчесчиної спальні. Він ніколи не бачив раніше горіхової скрині, а тепер витяг її, відкинув віко, спустився з нею в кухню й поставив на стіл.

– Керолін, ось його камери.

Під однією зі стінок скрині вони помітили запечатаний конверт із написом «Керолін або Майклові», виведеним Франчесчиною рукою, а між камерами лежали три оправлені шкірою зошити.

– Боюся, що не зможу читати цього листа, – сказав Майкл. – Прочитай мені вголос, якщо не забракне духу.

Керолін підпечатала конверт і заходилася читати.

7 січня 1987 року

Любі Керолін і Майкле!

Хоч я й почуваюся чудово, а все ж, гадаю, настав час, як то кажуть, дати лад своїм справам. Є одна річ, дуже важлива, про яку ви маєте знати. Ось чому я пишу цього листа.

Коли, переглядаючи вміст банківського сейфа, ви натрапите на адресований мені великий манільський конверт зі штемпелем тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, то, я впевнена, відшукаєте, зрештою, й цього листа. Якщо можете, прочитайте його за кухонним столом. Ви швидко зрозумієте, чому я вас прошу про це.

Тяжко писати таке власним дітям, але я мушу. Просто є дещо вельми велике, вельми прекрасне, щоб померти разом зі мною. Отож, коли вам цікаво дізнатися про свою матір усе добре й погане, ця сповідь для вас. Та спершу наберіться мужності.

Як ви вже, певно, зрозуміли, його звали Робертом Кінкейдом. Його друге ім’я починалося на «Л», хоч я так і не довідалася, що ховається за тією літерою. Він був фотограф і приїздив сюди тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, щоб знімати криті мости.

Пам’ятаєте, як хвилювалося місто, коли фотографії з’явилися в «Нейшенел джіоґрафік»? Можливо, ви пригадаєте, що саме тоді я передплатила цей журнал. Тепер ви знаєте причину моєї раптової цікавості до цього видання. До речі, я була з Робертом (несла один з його робочих рюкзаків), коли він знімав Кедровий міст.

Розумієте, я любила вашого батька. Тихою, спокійною любов’ю. Я знала це тоді, знаю й тепер. Він був добрий до мене й подарував мені найцінніший скарб – вас. Не забувайте про це.

Однак Роберт Кінкейд був чимось особливим, несхожим на жодного з тих, кого я бачила, про кого чула або читала у своєму житті. Мені несила зробити так, щоб ви зрозуміли його істоту до кінця, – це просто неможливо. По-перше, ви інші. А по-друге, треба бути поряд з ним, дивитись, як він рухається, чути, як розповідає про майже всохлу еволюційну гілку, що на ній бачить і себе. Можливо, вам стануть у пригоді мої записники та журнальні вирізки, але навіть цього буде недосить.

У певному розумінні він був несьогосвітній. Це найточніше слово, яким можна його описати. Мені він завжди видавався дивовижною істотою, що прилетіла на Землю на хвості комети. Рухами й тілом Роберт був подібний до леопарда. Він поєднував у собі неймовірну силу з душевним теплом та добротою. А ще він мав якесь таємниче передчуття трагічності. Він усвідомлював, що стає непотрібним у світі комп’ютерів, роботів та впорядкованого життя взагалі. Себе він уважав за «одного з останніх ковбоїв» (це його власний вислів) і називав старомодним.

Уперше я побачила його, коли він зупинився біля нашого будинку й запитав, як проїхати до моста Роузмен. Ви втрьох були тоді на ярмарку в Іллінойсі. Повірте, я не шукала собі ніяких пригод. Такі речі мене не обходили. Проте не минуло й п’яти секунд, як я вже знала, що жадаю бути з ним, хоч і не так сильно, як відчувала згодом.

І, будь ласка, не думайте про нього як про такого собі Казанову, що їздить з місця на місце, користуючись із довірливості сільських дівчат. Роберт зовсім інший. Насправді він був трохи сором’язливий, і до того, що трапилось, я причинилася не менше за нього. Ба навіть більше. Записку, покладену з його браслетом, написала я й почепила на мосту Роузмен, щоб він побачив її вранці. Як не брати до уваги фотографій, ці всі роки записка була для нього єдиним доказом, що я існую наяву, а не в його чарівних снах.

Я знаю, що діти схильні думати про своїх батьків як про людей, позбавлених статі, тож, сподіваюся, що ця сповідь не приголомшить вас і не затьмарить ваших спогадів про мене.

У нашій старій кухні ми з Робертом провели разом чимало годин. Ми розмовляли й танцювали при свічках. І, звичайно ж, ми любилися – там, і в спальні, і на пасовищі, і скрізь, де тільки бажала душа. Це були неймовірні, могутні любощі, які виходили поза межі можливого. Кілька днів ми майже не відривались одне від одного. Коли я думаю про нього, мені завжди спадає на розум слово «могутній». Саме таким він і був, як ми зустрілися.

Його силу я порівнюю зі стрілою. Я робилася цілком безпорадною, коли він оволодівав мною. Не слабкою, ні. Я не відчувала слабкості. Я просто була до краю переповнена його абсолютною емоційною та фізичною силою. Одного разу, коли я пошепки сказала йому про це, він відповів: «Я дорога, і я пілігрим, і всі вітрила на світі».

Згодом я зазирнула в словник. Одне слово [12] може мати кілька значень. Зачувши його, хтось уявляє собі сокола, хтось – чужинця, іноземця, а хтось – волоцюгу, блукальця, кочівника. Латинське «peregrinus», від якого воно походить, означає «незнайомець». Він був усе разом: і незнайомець, і чужинець у широкому розумінні цього слова, і блукалець. Останнім часом мені здається, що мав він і щось соколине.

Зрозумійте, діти, не все можна виповісти словами. Тому я лише бажаю, щоб одного дня ви змогли відчути те, що випало пережити мені. Хоч це, гадаю, малоймовірно. Зараз я, мабуть, скажу вкрай непопулярну в наш освічений час річ, а проте я глибоко переконана, що жінка не може бути наділена тією особливою силою, яку мав Роберт Кінкейд. Тож, Майкле, в тебе такого шансу немає. Що ж до Керолін, то, боюся, їй теж не пощастить, бо Роберт Кінкейд був тільки один