Читати книгу - "«Батько народів» очима часу"

Заході, розгром Франції, звільнення тилу, зміцнення тилу, а після цього — напад на Росію. Сталін ліквідував стримуючий фактор Росії для Гітлера і дозволив йому таким чином розбити Францію й зміцнити свій тил для головної мети — розгрому Радянського Союзу. З Німеччиною категорично не можна було укладати договір, бо він відкривав зелену вулицю другій світовій війні.

Якби війна почалася в вересні без наявності пакту 1939 року, вона б не розвивалась так несприятливо для нас, тому що Гітлер був б затиснутий в лабети з двох сторін — з заходу і зі сходу. Фактор Радянського Союзу діяв би на Гітлера і не дозволив би йому такої швидкої перемоги навіть над Польщею. Аналізуючи всі ці обставини, мимоволі доходиш висновку, що це було згубне рішення — і насамперед для інтересів Радянського Союзу. Тому що від пакту виграла тільки одна людина — Адольф Гітлер і фашистська Німеччина в цілому. Для нас це була суцільна втрата.

...До речі, про Сталіна. Нині кажуть, що він був параноїк, хворий і т. д. Звичайно, може бути, ця хвороба — паранойя — своєрідна, тому що він, окрім всього іншого, все-таки умів бути найпривабливішою людиною. Мені довелось чотири роки — щомісяця, а іноді й кожного тижня — сидіти поруч з ним. Він умів подати себе привабливою людиною. Подивіться, як він вплинув на Ромен Роллана, Анрі Барбюса, Ліона Фейхтвангера, Бернарда Шоу — всі вони йшли від нього зачарованими. Черчіль теж весь час просив Сталіна пробачити його за те, що він брав участь в інтервенції. Черчіль — така особистість і раптом просить Сталіна вибачити йому! Так що, який би він не був жорстокий, підступний, страшний, при зустрічах з іноземними представниками не могло бути мови про страх. Тут уже не можна сказати: він добився цього тому, що його боялись і його підтримувала структура страху.

Інша річ — внутрі країни, тут справді існувала система страху. Як тільки страх прибрали, так все одразу перестало працювати. Ось, бачите, у нас навіть сніг із вулиць не прибирають. Чому? Тому що ніхто не боїться. А Сталін би вже давно розстріляв кілька чоловік і вулиці були б чистими. Це, звісно, жорстоко, але працювали б... Так що не можна так однобічно. Він, звичайно, був злочинець, але, з іншого боку, в тій страшній ситуації, в якій ми перебували, його жорстокість, можливо, іноді допомагала.

А. Новиков "Так як же це було?" Інтерв’ю з перекладачем Сталіна В. М. Бережковим ("Комсомольская правда", 8 серпня 1989)
* * *

Сталін найбільш поціновував готовність завжди виконати будь-який наказ. Головна, на думку генсека, риса керівного чиновника його оточення, яке так дбайливо формував, — це беззастережна відданість не справі, не ідеї, ні — тільки йому, вождеві.

Хитрий і далекоглядний політикан, як ніхто інший, умів вибирати, вишукувати серед багатьох працівників потрібних йому людей. Яких тільки слуг йому не вдалося виплекати! Він перетворив активного учасника Жовтня, члена ВЦВК, обраного на II з’їзді Рад, на ката і "залізного наркома" Кагановича; видресирував з робочого хлопця, члена партії, який мав дожовтневий стаж, недолюдка Єжова; виховав погромника культури Жданова, душителів армії Мехліса, Щаденка і Кулика, зробив своїми співучасниками Молотова, Ворошилова, Булганіна... Владою, співучастю, демагогією, узурпованим правом тлумачити ленінську спадщину підштовхував їх до спільних злочинних дій.

Дмитро Табачник Олександр Сидоренко "Армвійськюрист Ульріх: генезис убивці" ("Друг читача", 10 серпня 1989)
* * *

І теза Сталіна "ми повинні виростити свою робітничо-селянську інтелігенцію’’ мала цілком визначений смисл — створення послушного інтелекту. Відтоді утвердились непорушні принципи взаємостосунків влади та суспільства: народу належить знати тільки те, що йому належить, визначено владою. Майже так вважав Хрущов і все його оточення, не випадкові його слова: "У питаннях культури — я сталініст". А далі брежнєви, ільїчови, суслови і практично все керівництво партії зверху донизу.

Олег Попцов "Кремлівські канікули" ("Литературная газета", 6 вересня 1989)
* * *

Тої зими 1942/43 року я познайомилася з людиною, з-за котрої назавжди зіпсувалися мої стосунки з батьком, — з Олексієм Яковичем Каплером.

Всього лишень якісь-то лічені години провели ми разом зимою 1942/43 року, та потім, через одинадцять років, такі ж лічені години в 1955 році — оце і все... Короткочасні зустрічі сорокарічного чоловіка з "гімназисткою" та нетривале їх продовження потім — чи варто взагалі багато говорити і думати про це?

Нас потягло одне до одного нестримно.

Ми ходили разом вулицями темної засніженої воєнної Москви і все ніяк не могли наговоритися... А за нами навіддалі простував мій нещасний "дядько" Михайло Микитович Климов (був приставлений для охорони С. Алілуєвої — М. М.), зовсім спантеличений ситуацією, що склалася, і тим що Люся (так С. Алілуєва називає Каплера — М. М.) дуже люб’язно з ним вітався і давав прикурювати. Ми якось-то не реагували на "дядька" та й він незлобливо дивився на нас — до пори, до часу...

Невдовзі Люся поїхав у Сталінград. Це було напередодні Сталінградської битви. Люся знав, що мені буде цікаво все знати, що він побачить там, і він зробив вражаючий щодо лицарства і легковажності крок. У кінці листопада, розгорнувши "Правду", я прочитала в ній статтю спецкора О. Каплера — "Лист лейтенанта Л. із Сталінграда. Лист перший." — і далі, у формі листа якогось лейтенанта до своєї коханої, оповідалось про все, що відбувалося тоді в Сталінграді, за котрим стежив у ті дні весь світ.

Побачивши це, я похолола. Я уявила собі, як мій батько розгортає газету... Справа втім, що йому вже було "донесено" про мою дивну, дуже дивну поведінку.

І він уже якось натякнув незадоволеним тоном, що я поводжусь неприпустимо. Я залишила цей натяк без уваги і продовжувала поводити себе так само, а тепер він, безсумнівно, прочитає цю статтю, де все так зрозуміло — навіть наше ходіння в Третьяковку описано досить точно...

І треба ж було так закінчити статтю: "Зараз у Москві, мабуть, іде сніг. З твого вікна вйдно зубчасту стіну Кремля"... Боже мій, що тепер буде?

Люся повернувся із Сталінграда під Новий, 1943-й рік. І все знову завертілося.

Ми розмовляли щодня телефоном не менше години. Мої домашні були всі перелякані.

...Люся поїхав додому збирати речі, щоб через кілька днів виїхати з Москви.

А 2 березня 1943 року, коли він уже збирався їхати, прийшли до нього додому двоє і попросили слідувати за ними. І поїхали вони всі на Лубянку...