Читати книгу - "«Батько народів» очима часу"

Після 1947 року батько іноді питав під час наших нечастих зустрічей: "Тобі потрібні гроші?" — на що я відповідала завжди "ні".

— "Брешеш ти, — казав він, — скільки тобі треба?" Я не знала, що сказати. А він не знав ні рахунку сучасним грошам, ні взагалі, скільки що коштує, — він жив своїм дореволюційним уявленням, що сто карбованців — це колосальна сума. І коли він давав мені дві — три тисячі карбованців — невідомо, на місяць, на півроку чи на два тижні, то вважав, що дає мені мільйон...

Уся його зарплата щомісячно складалась у пакетах у нього на столі. Я не знаю, чи була у нього ощадна книжка — мабуть, ні. Грошей він сам не витрачав, їх нікуди й ні на що було йому витрачати. Весь його побут, дачі, будинки, прислуга, харчування, одяг — все оплачувалось державою, для чого існувало спеціальне управління десь-то в системі МДБ, а там — своя бухгалтерія, і невідомо, скільки вони витрачали... Він і сам цього не знав. Іноді він накидався на своїх комендантів та генералів з охорони, на Власика (генерал Власик очолював охорону Сталіна. — М. М.) з лайкою: "Дармоїди! Наживаєтесь тут, знаю я, скільки грошей у вас крізь сито протікає!" Але він нічого не знав, він тільки інтуїтивно відчував, що вилітають величезні кошти... Він намагався якось-то провести ревізію своєму господарству, але із цього нічого не вийшло — йому підсунули якісь-то вигадані цифри. Він збісився, але так нічого й не міг довідатися. При всій своїй всевладності він був безсилий, немічний проти страхітливої системи, яка виросла довкола нього, як гігантські соти, — він не міг ні зламати її, ні хоча б проконтролювати... Генерал Власик розпоряджався мільйонами від його імені, на будівництво, на поїздки великих спеціальних поїздів, — але батько не міг навіть толком вияснити, де, скільки, кому...

Він розумів, що, мабуть, мені все-таки потрібні гроші. Останній час я навчалась в аспірантурі Академії суспільних наук, де була велика стипендія, так що я була порівняно забезпечена. Але батько зрідка все-таки давав мені гроші й казав: "А це даси Яшиній дочці (Галя, дочка Якова Джугашвілі, старшого брата С. Алілуєвої — М. М.)"...

Цієї зими він зробив багато для мене.

Це були тоді страшні дні. Відчуття, що щось звичне, усталене і міцне зрушилось, похитнулось, почалося для мене відтоді, коли 2 березня мене розшукали на уроці французької мови в Академії суспільних наук і передали, що "Маленков просить приїхати на Ближню". (Ближньою називалась дача батька в Кунцево, на відміну від інших, дальніх дач). Це уже було неймовірно — щоб хтось-то інший, а не батько, запрошував приїхати до нього на дачу... Я їхала туди з дивним відчуттям збентеження.

Коли ми в’їхали у ворота і на доріжці біля будинку машину зупинили М. С. Хрущов і М. О. Булганін, я вирішила, що все скінчено... Обличчя обох були заплакані. "Ходімо в дім, — сказали вони, там Берія і Маленков тобі все розкажуть".

...Тільки одна людина поводила себе майже непристойно — це був Берія. Він був збуджений до крайнощів, обличчя його, і без того огидне, раз у раз скривлялося від пристрастей, що розпирали його. А пристрасті його були — честолюбство, жорстокість, хитрість, влада, влада... Він так старався в цей відповідальний момент, як би не перехитрити і як би не недохитрити! І це було написано на його лобі. Він підходив до постелі і подовгу вдивлявся в обличчя хворого — батько іноді розплющував очі, але, очевидно, це було без свідомості або в затуманеній свідомості. Берія дибився тоді, впиваючись в ці затуманені очі; він хотів і тут бути "найвірнішим, найвідданішим" — яким він з усіх сил намагався здаватися батькові.і в чому, на жаль, досяг великих успіхів надто надовго.

...Батько помирав страшно й трудно. І це була перша — і єдина поки ідо — смерть, яку я бачила. Бог дає легку смерть праведникам...

...Крововилив у мозок поширюється поступово на всі центри, і при здоровому й сильному серці він поволі захоплює центри дихання, і людина помирає від ядухи. Дихання все частішало й частішало. Останні дванадцять годин уже було ясно, що кисневе голодування збільшувалося. Обличчя потемніло й змінилось, поступово його риси ставали невпізнаними, вуста почорніли. Останню годину чи дві людина просто поволі задихалась. Агонія була страшною. Вона душила його у всіх на виду. В якийсь-то момент — не знаю, чи так насправді, але так здавалось — очевидно, в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв довкола. Це був страшний погляд, чи то безумний, чи то гнівний і сповнений жаху перед смертю й перед незнайомими обличчями лікарів, які схилилися над ним. Погляд цей обійшов усіх на якусь долю хвилини. І тут — це було незрозуміле й страшно, я досі не розумію, не можу забути — тут він підняв раптом доверху ліву руку (яка рухалась) і чи то вказав нею кудись-то нагору, чи то погрозив усім нам. Жест був незбагненний, але загрозливий, і невідомо, кого і чого він стосувався... В наступну мить душа, зробивши останні зусилля, вирвалась із тіла. Всі стояли довкола, закам’янівши, в мовчанні, кілька хвилин — не знаю скільки — здається, довго.

...Для того, щоб правильно зрозуміти смисл і мотиви укладення пакту 1939 року, необхідно насамперед збагнути загальну довоєнну зовнішньополітичну концепцію Сталіна.

Справа в тім, що Сталін задовго до 1939 року задумав зіштовхнути Англію, Францію та Німеччину — і він, очевидно, вважав, що це зіткнення стане генератором революційних подій у Західній Європі, а СРСР зможе стояти осторонь у позі "третього радіючого". Але це був колосальний прорахунок, допущений Сталіним через його невігластво. Не знаючи європейської політики, він не зрозумів, що безпека нашої країни була нерозривно пов’язана з безпекою Англії і Франції. Так було завжди: наші країни були історично об’єднані боротьбою проти німецької експансії, вони традиційно перебували в одному човні, з котрого не можна було вилізати. Підписавши з Гітлером пакт про ненапад, Сталін підписав тим самим вирок Радянському Союзу, тому що він дозволяв здійснити загальний стратегічний план війни, який розроблявся німецьким генералітетом ще з часів першої світової війни: нанесення першого стратегічного удару на