Читати книгу - "Кривоклят"

що моя дружина абсолютно незамінна, що ні з ким іншим, включно із Цеєтмаєром, я не можу так відверто поговорити про абсолютно нищівну роль аудіопутівників, які нівечать твори мистецтва. Щиро кажучи, я не знаю, чи, якби аудіопутівники існували в ті часи, я взагалі зумів би розпочати реалізовувати своє завдання, можливо, вони зовсім мене відлякали б від музейних зал, можливо, їхнє безперестанне туркотіння ніколи не дозволило б завданню постати переді мною у своїй повноті, але, на щастя, до цього не дійшло, попри блукання, попри ці тривалі музейні посиденьки, коли я із зацікавленням досліджував зали, у найменших подробицях планував момент атаки й спосіб утекти в кількох варіантах; деякі музеї, що занадто добре охоронялися, я відкидав, відмовлявся від певних шедеврів під захистом броньованого скла, врешті-решт, часто приходив із заготованою пляшкою дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, але в останній момент відмовлявся, бо зненацька в зазвичай геть порожніх залах із ранку до вечора, від відкриття до закриття, починав вирувати зовсім непоясненний натовп відвідувачів, що, як мені здавалося, навмисне змовилися, аби мені завадити. Однак інколи вдавалося, це були ті перші невправні атаки, у яких я, часом нездарний, пошкоджував лише зовсім нецікаву раму, а іншого разу ніхто не помічав знищень кілька місяців, і тільки згодом публікували гнівний фейлетон про невідповідні умови зберігання картин у тому чи іншому музеї, а ще через два місяці реставраційна експертиза доводила, що тут винна сірчана кислота; Невже Кислотний Вандал знову никає в серці Європи? — драматично запитували газети, друкуючи подобизну замаскованого ніндзя, що в одній руці тримав самурайського меча, а в іншій — аптечну пляшечку, чорну, з білим черепом і схрещеними кістками. Так, я стежив за цим, так, я навіть збирав вирізки, п’яний дітвак у тумані, не розуміючи, про що мова, я знав лише, що не про насолоду від знищення, оскільки нищення ніколи, жоднісінького разу не давало мені найменшої насолоди, саме нищення було в усьому цьому процесі нищення творів мистецтва найнеприємнішим, навіть гнітючим, щиро кажучи, я пресу читав здебільшого для того, щоб із полегшенням дізнатися, що нічого не знищив незворотно, що так, авжеж, є певні ушкодження, а їхній ремонт коштуватиме стільки-то десятків тисяч шилінґів чи франків, але що твір насправді вцілів. Все це змінилося в Касселі, Кассель був, як гора Табор[28], був місцем перетворення, це там — або вже на місці, або ще в дорозі, у поїзді — я сповна зрозумів сенс завдання, він з’явився цілковито сформований, як окремий твір, із яким я зустрічався віч-на-віч, без недомовок, у Касселі я вибрав готель біля самого замку й назвав свої справжні персональні дані, двічі перевіривши, чи адміністратор не помилився, записуючи моє прізвище, у Касселі я пішов прямісінько до Рембрандта, до «Благословення Якова» й раннього «Автопортрета», але передусім до «Благословення», після чого стривожений вийшов, забрав валізу з приймальні, потім вокзал, подорож, пересадка, подорож, вокзал, дорога додому, дорогою додому я купив кілограм слив — не знаю, чому саме слив, ніколи їх не любив і також не відчував до них відрази, я залишаюся абсолютно байдужим до слив, попри те що купив цілий кілограм і їв їх поволі, чекаючи на телефонний дзвінок із поліції, на дзвінок поліції у двері, я дочекався і першого, і другого, якби я не відповів на телефонний дзвінок, вони, мабуть, прийшли б уранці, не хотіли б тривожити вечірній спокій законослухняному громадянину, бо ж поки що я був лише потенційним свідком у справі, а оскільки виявив себе по телефону, то вони прийшли ще того самого вечора, уже був вечір, була ніч, я з’їв усі сливи і їх дочекався. Саме в Касселі я зрозумів, що йдеться про самопосвяту. Про жертву. Що завдання неможливо виконати інакше, ніж через арешт, судовий процес, промови в суді та з очевидним наслідком процесу. Усвідомлення цього наповнило мене великим спокоєм, я усвідомив, що вказав у готелі справжні персональні дані, що купив сливи, що із цим самим спокоєм чекав на поліцейських. Свою промову на судовому процесі я почав складати ще в поїзді з Касселя, оскільки вказувати справжні персональні дані не було жодною бравадою, як писалось у пресі, жодною, як писалось у пресі, дурістю й аж точно не було, як бадьоро писалось у пресі, браком уяви, навпаки, у цей момент цілковитої ясності й цілковитого розуміння я охопив уявою все, що чекає на мене в близькому й далекому майбутньому. Те, що я від початку намагався пояснити не лише суспільству, а й самому собі, було позбавлене сенсу, мертве, було лише актом нищення, яким я, зрештою, завжди, ще змалечку гидував. Відвага? Якщо погодитися із Цеєтмаєром, що завдання нам даються, то, можливо, кожен отримує стільки відваги, скільки йому потрібно на виконання завдання, починаючи від Касселя, я жодного разу не боявся, хоча ніколи не вважав й досі не вважаю себе відважним, я просто обходився без відваги, вона була мені непотрібна, завдання саме розмотувалося, наче сувій, подія за подією; інколи цей сувій доводилося трохи підштовхнути, інколи він розмотувався сам, зненацька, немовби падав зі столу й котився якимись сходами, як тепер, коли, не потривожений ніким, спокійний, я відчиняв скриньку на станції Відень-Мітте й вкладав до широкої кишені плаща літрову пляшку дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, другу залишаючи про запас на невідомо який час. Інша річ — моя дружина, їй ніколи не бракувало відваги, моя дружина була великою, але найвеличнішою вона була у своїй відвазі, у своїй повній безстрашності, і це я знав від першої зустрічі, від першої зустрічі був свідомий того, що вона нічого не злякається, уже під час першої розмови, зовсім необов’язкової, над узятими з бібліотеки книжкою Ґомбріха «Мистецтво та ілюзія» й тому з нотами народних пісень із транскрипцією для хору, розмови, розпочатої без жодного наміру взяти Ґомбріха й том нот, що абсолютно нормально велася з її боку й абсолютно нормально з мого боку, хоч, певна річ, те, що було для мене тоді нормальним, для сторонніх людей було й навіть мусило бути ненормальним, оскільки всі мої компульсивні тики, вживання зайвих слів, переривання промови то шипінням, то покашлюванням схиляло казати про мене той ненормальний, який учора приходив, чи той дивний тип у сорочці із закоченими рукавами, бо моя так звана легка хвороба збирала свій урожай, чергові роки чергових терапій, що їх лікарі добирали таким чином, аби якомога швидше знищити мене, валіум, галоперидол, ліки першого покоління, другого покоління, третього покоління й так далі зробили мій спосіб