Читати книгу - "Тато в декреті"

Він киває, але в очах непевність.

На щастя, у дітей коротка пам’ять. Через кілька місяців він просто забув, що колись було інакше. Братик сприймався одвічною частиною всесвіту, як мама й тато. Коли молодшому виповнилось місяці чотири, у старшого вже з’явилася звичка підходити, щоб погладити його по голові. Коли ж братикові виповнилося місяців дев’ять, він любив підсісти й обійняти — а молодший не розумів, що відбувається, і дивився на нас із Оксаною ошелешено, поглядом питаючи: усе нормально?

Старшому не було трьох років, і обіймав він не дуже зграбно.

— Ну, ну. Легше, легше! — Я підходжу й обіймаю обох. — Задушиш.

Оксана сміється:

— Ексцеси братерської любові.

Звісно, конфлікти трапляються й будуть траплятись. Євген Лакінський, у якого синам сім і дев’ять, жартує про «прикладну конфліктологію», якою постійно мусить займатися:

— Ми поставили дітям просте і зрозуміле завдання: помитися, одягнути піжами й тоді вже подивитися кіно. А самі з жінкою спробували розслабитись. До ванни й ліжка діти так і не дійшли, бо побилися й один розбив іншому губу. Далі — довгі екзистенційні розмови з кожним на теми сенсу життя, батьківства, братерства та любові. Уже потім миття й чищення зубів. Кіно ми скасували, бо вони не заслужили. Повкладали їх, а самі з жінкою почистили зуби й подивилися комедію. Бо ми були чемні. От що на вас чекає років за п’ять!

Наші поки що не б’ються: не дозволяємо, бо старший удвічі важчий, тож про чесний поєдинок і мови бути не може (хоча молодший буває дуже діставучий). Оксана проти того, щоб дозволяти бійки між ними й у майбутньому, але я сам виріс із трьома братами й прекрасно пам’ятаю ситуації, коли без дзюдо не обійтися. Тож нам з Оксаною ще доведеться дійти згоди між собою, бо дітям психологічно легше, коли обоє батьків послідовно забороняють і дозволяють те саме. Утім, це — на майбутнє. Бо зараз, коли старший важить майже двадцять кіло, а другий — лише десять, конфлікт виглядає приблизно так: чую, в сусідній кімнаті старший психує — а за секунду починає ридати молодший. Прибігаю з театрально виряченими очима:

— А ну! Хто тут хоче лишитися без мультиків?

Старший:

— Я йому нічого не зробив!

— А я знаю, що зробив!

— Я не хотів!

— А я думаю, що хотів!

— Я більше не буду...

Ревнощі та сварки між дітьми — тільки один з аспектів. Найважче те, що за незначної різниці між дітьми старший ще не вийшов із віку, коли потребує постійного піклування чи щонайменше нагляду, тоді як максимум уваги забирає молодший. Коли дитина одна, пара ділить час і в кожного залишаються по півгодини, по годині відпочити. Можна навіть вийти на прогулянку самому чи самій, провітрити голову. При двох дітях будь-які психотерапевтичні паузи часто виявляються неможливими.

Іноді важко просто від того, як повільно йде час, коли ти з дітьми сам і не можеш розважитися дорослою розмовою.

— Тато має вушко? Ляля має носик? Е-е-е... Як каже песик? А дощик? Е-е-е... Про що б нам іще з тобою поговорити, лялю?

Найгірше — коли ви не можете вийти надвір. Довгими й нудними зимовими вечорами доходило до того, що майже щодня я наливав собі чогось міцненького й посьорбував. Тут ковток, там ковток. Згадував плакат із домогосподаркою в стилі п’ятдесятих: «I always cook with wine. Sometimes, I even add it to the food!»[8]. Одного разу в рамках самоіронічної програми я запостив на facebook фото, на якому ніжно тримаю на руках велику пляшку, наче немовля. Аня Андрієвська, у якої теж двоє дітей, одразу зрозуміла:

— О так, о так! Є й такий період декрету.

Я не хочу сказати, що в усіх є шанс спитись. Чому ж? Існують різні варіанти. Читав про маму, яка вийшла з тривалого декрету вся в татухах і пірсингу: треба ж було знайти привід хоч кудись відлучатися!

У будні дні ми з Оксаною відпочивали: старший у садочку, залишається всього-на-всього молодший плюс робота. Коли старший починав кашляти — ми дивилися на нього з жахом. Якщо він захворіє, нам доведеться цілими днями доглядати за обома водночас.

Раз чи два доходило до справжніх психозів. Одного разу Оксана ридала:

— Ми з тобою паскудні батьки! Ми боїмося вихідних! Ми ненавидимо своїх дітей!

— Ну що ти таке кажеш... — заспокійливо, але невпевнено мимрив я. — Ну заспокойся...

Це було, коли в декреті енний місяць сиділа вона. Бо коли сидів я, ролі мінялися.

Якось, коли в декреті був я, субота почалася з сеансу, який ми називали Ранковий Винос Мозку. Обоє синів прокинулися не в гуморі. Один ниє, другий виє. Один пускає істеричні слюні й качається по паркету. Другий бігає по хаті й плаче. І ми ж бо з досвіду знаємо, що треба просто вивести їх надвір. Але то була зима чи рання весна, і поки повдягаєш їх у три шари під ниття, крики, долаючи фізичний опір, — тричі пропітнієш наскрізь і вже нічого не хочеш. Тільки лягти, скласти руки