Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

— А чому туди? — запитав хлопець.

— Не хвилюйся, — лагідно сказав робот. — Я знаю, що роблю. Емпірей дав мені всю потрібну інформацію. Тепер я — твоє джерело знань. Можеш покластися на мене. Я доведу вас до місця призначення.

— Але ж це не входило в Емпіреєві плани, правда? — запитав Джордж. — Ми спустилися на землю через аномальну грозу.

— Не таку вже й аномальну, — відповів Бульцман. — Кліматичні зміни...

Геро зневажливо пхикнула.

— ...спричинили те, що така погода стала нормальною. Тепер що завгодно може трапитися. На моє робо-щастя, ми приземлилися в лісі, а не серед річки, яка після зливи вийшла з берегів! Вода — ворог робота-помічника, який виконує свої людино-підтримувальні обов’язки!

— Можеш зв’язатися з Емпі й запитати його, що нам тепер робити?

Бульцман зніяковів.

— Емпірей просив мене контактувати з ним тільки в разі критичної небезпеки. Інакше вони вирахують, де ми перебуваємо. А це, як на мене, не критична ситуація, а просто незаплановане відхилення від маршруту.

— А як ти взагалі зможеш з ним зв’язатися? — поцікавився Джордж.

Він розгорнув кілька сублімованих батончиків ґраноли — один дав Геро, а від другого сам відкусив шматок.

— Отак, — Бульцман підняв до рота долоню. — Емпірею, — сказав він, нібито розмовляючи з ним насправді, — орел приземлився.

Він захихотів і опустив долоню, усміхнувшись до Джорджа й Геро.

«А Бульцманові весело», — подумав хлопець.

— Куди ти тільки що говорив? — запитала Геро.

Джордж зрадів, що дівчинка нарешті оговталася.

— Це так званий надолонник, — пояснив Бульцман і показав пристрій завбільшки зі смартфон, прикріплений до його великої металевої долоні. — Мені дав його Емпірей. Він плануватиме наш маршрут і за потреби встановлюватиме зв’язок з Емпіреєм. Але, будь ласка, повірте: я вас не підведу. Чесно кажучи, я вже давно мріяв про таку місію. Це мій шанс стати по-справжньому корисним роботом.

— А та штукенція може показати шлях до... ну, до того місця, в яке треба йти? — стиха запитала Геро, відкусивши шматок батончика.

— Відповідь ствердна! — засяяв милий робот. — Він уже проклав новий маршрут. Треба перетнути Болото й рухатися у бік столиці Едему — Едемополіса.

— Супер! — втішився Джордж.

Може, Бульцман справді має рацію і їхнє становище не таке катастрофічне, як йому здається. Він згадав, що Німу дала йому карту. Хлопець сягнув у задню кишеню... і витягнув розмоклий брудний папірець, який розлізся у його долоні.

Бульцман усміхнувся.

— Папір — матеріал не дуже міцний, Джордже, — сказав він. — Сучасні технології надійніші.

Він знову показав долоню.

— Едемополіс! — радісно вигукнула Геро. — Bay! Це ж таке круте місце! Зроблене зі скла й золота і гойдається на хмарі! Найгарніше місто в цілому світі!

«Цікаво, скільки на планеті лишилося міст і чи справді краса досі щось важить?» — розмірковував Джордж.

— А там, — продовжував Бульцман, — нам треба буде з’ясувати, як добиратися далі. Але мусимо бути дуже обережні. Едемополіс — дуже небезпечне місто, хоч і гарне. У кожному кутку шпигуни.

«Шпигуни», — подумав Джордж, вдивляючись у довколишній морок, що дедалі густішав. І чому його це не дивує? Як же інакше Едем міг би зберегти свою владу?

— Ходімо.

— Я понесу Геро, — запропонував Бульцман, намагаючись бути корисним.

— Не треба! — скочила на ноги Геро. — Я вмію ходити!

— Тоді за мною! — скомандував робот. — І не відставайте.

Він увімкнув маленькі лампочки на своїх металевих клешнях — так стало трохи ліпше видно. Світло, пробиваючись крізь туман, ставало димчасте і тьмяне. Було видно тільки, що довкола — лісова галявина.

Бульцман спрямував світло вгору, і вони побачили височенні, порослі густим мохом дерева, з яких скапував дощ. Гілки покрутилися, утворивши фантастичні фігури над їхніми головами. Унизу дерева були оточені непролазними чагарниками, густими кущами папороті й виткими повзучими рослинами. Кожне дерево мало сотні темних листків. У цьому дивному лісі плинув якийсь солодкавий, землистий аромат.

— Смоківниці! — вигукнув Джордж, який добре знав ботаніку. Колись його тато понад усе любив поратися в саду, і Джордж навчився від нього більше, ніж думав.

Під величезним листям звисали стиглі плоди інжиру.

— Що за «смоківниці»? — запитала Геро.

Вона торкнулася дерева й тут вже відсмикнула руку. А потім ретельно витерла її об свій спортивний костюм, залишивши на ньому темно-зелені плями.

— Скуштуй, — сказав Джордж; він виріс із батьками, які обожнювали всілякі фрукти й овочі.

Він зірвав з дерева соковитий стиглий інжир і простягнув його Геро. Дівчинка зморщила носика. Джордж зірвав іще один — і цього разу скуштував його сам.

— М-м-м, смакота, — мовив він. — Не бійся, спробуй!

Геро відкусила малесенький шматочок. Спочатку скривилася, але відчувши, який той солодкий, здивовано сказала:

— Гм, дуже навіть смачно!

«Цікаво, а вона колись їла справжню їжу, — подумав Джордж, — чи тільки порошки, таблетки, смузі та сублімовані батончики?»

— Інжир — це рослина, знана ще з доісторичних часів, — сказав Бульцман, звірившись із Емпіреєвими файлами, що містили загальні факти. — Смоківниця, або інжирне дерево, може рости в дуже різних місцях, які раніше були безлюдні. Корені дерева такі міцні, що прорвуться через найтвердіші матеріали, як-от бетон.

— Що таке «бетон»? — поцікавилася Геро.

Джордж роззирнувся. Де-не-де виднілися рештки якихось будівель. Бульцман посвітив ліхтариком, і Джорджеві здалося, що за гілками смоківниць видно силуети покинутих