Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

Незабаром я повернуся додому. Припливу на „Моравіані“, якщо, звісно, ти не завадиш мені. Емілі, я чув дивну історію про тебе — щось, пов’язане з Ільзиною матір’ю. Я вже майже забув про це. Будь обережна. Зараз відьом не спалюють на вогнищі, але…»

Ні, зараз відьом не спалюють. Але… Емілі відчувала, що їй легше було б зійти на вогнище, аніж упоратися з тим, із чим вона невдовзі мала стикнутися.

Емілі підіймалася стежиною на пагорб, аби зустрітися з Діном біля Розчарованої Оселі. Того дня вона одержала від нього записку, яку він написав після повернення з Монреалю, просячи її прийти туди, коли засутеніє. Він чекав її на порозі — радісний, щасливий. У ялицевому гаю м’яко щебетали вільшанки, увесь вечір був немовби насичений сильним ароматом якогось бальзаму. Але повітря навколо них було сповнене чужинства, суму й найнезабутнішим звуком у світі — безперервним м’яким плюскотом хвиль біля далекого узбережжя у штормовий вечір. Цей звук нечасто можна почути, але він завжди запам’ятовується. Він навіть скорботніший за звуки нічного дощу із вітром, у яких чується відчай розбитого серця всіх живих створінь на світі. Дін зробив швидкий крок назустріч їй і різко зупинився. Її обличчя, її очі… що сталося з Емілі, поки його не було? Це була не Емілі — ця чужа пополотніла віддалена дівчина у слабких сутінках.

— Емілі… що сталося? — спитав Дін, наперед знаючи, що вона йому відповість.

Емілі поглянула на нього. Якщо збираєшся нанести смертельного удару, нащо намагатися пом’якшити його?

— Я не можу вийти за тебе заміж, Діне, — промовила вона. — Я не кохаю тебе.

Це все, що вона могла сказати. Жодних вибачень, жодної самооборони. Вона нічого не могла вдіяти. Але жахливо було бачити, як з людського обличчя вмить щезає все світло щастя, як воно щезло з Дінового.

Коротка пауза, яка, здавалося, тривала вічність, із незлостивою скорботністю моря, що пульсувала в ній. Тоді Дін так само тихо сказав:

— Я знав, що ти не кохаєш мене. Але зовсім нещодавно ти збиралася вийти за мене. Що відтоді змінилося?

Він мав право знати. Емілі, затинаючись, розповіла свою дурну неймовірну історію.

— Розумієш, — із нещасним виглядом закінчила вона, — якщо я приходжу до нього, коли потрібна йому, крізь простір… я належу йому. О Діне, прошу тебе, не дивись так. Я мусила розповісти це тобі… але, якщо ти захочеш… я вийду за тебе. Я просто відчула, що ти маєш знати всю правду… якщо вже я сама її знаю.

— О, Мурреївна з Місячного Серпа завжди дотримується свого слова, — Дінове обличчя насмішкувато скривилося. — Ти вийдеш за мене, якщо я цього захочу. Але я не хочу… тепер. Я ж бачу, наскільки це неможливо, так само добре як і ти. Я не одружуся з жінкою, чиє серце належить іншому.

— Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені, Діне?

— Що тут пробачати? Я нічого не можу вдіяти з коханням до тебе, а ти нічого не можеш вдіяти з коханням до нього. В такому разі ми маємо відпустити все, що між нами було. Голку в сіні не знайти й богам. Я від початку не повинен був забувати, що лише юність може привабити іншу юність. А я ніколи не був юним. Якби був, незважаючи на мій теперішній вік, я б зміг втримати тебе.

Він сховав своє посіріле змучене обличчя в долонях. Емілі раптово подумала про те, що зараз помирає щось настільки прекрасне, чудове, чарівне…

Але коли Дін знову підняв на неї погляд, його обличчя було вже геть інакшим. Тепер він був по-старому насмішкуватим і цинічним.

— Не роби з цього такої трагедії, Емілі. Зараз розірвання заручин не рідкість. Та ще й цей пронизливий вітер… Твої тітки будуть вдячні всім існуючим богам, та й моя рідня вважатиме мене пташкою, що вирвалася з пастки птахолова. Хоча я досі бажаю бабці з верховин Шотландії, яка передала тобі ті небезпечні хромосоми, щоб вона знов ожила в своїй могилі.

Емілі зіперлася руками на невеликий стовпець на ґанку й поклала між ними голову. Дінове обличчя знову змінилося, коли він зиркнув на неї. Коли він заговорив, його голос звучав м’яко, але холодно і блідо. З нього зник увесь чар, усе забарвлення й тепло.

— Емілі, я повертаю тобі твоє життя. Воно належало мені, пам’ятаєш, відколи я порятував тебе на злощасній скелі. Тепер воно знову твоє. А зараз ми маємо попрощатись на зло нашій близькості. Сказати коротко: «Коли прощаються назавжди, це має бути раптом»[23].

Емілі підвелася і схопила його за плече.

— О ні, Діне, не треба прощатись. Хіба ми не можемо знову бути друзями? Я не зможу жити без твоєї дружби.

Дін узяв її обличчя у свої долоні — холодне обличчя Емілі, яке, як він мріяв, колись спалахнуло б рум’янцем під його поцілунком. Він тяжко й ніжно водночас поглянув у її очі.

— Ми не зможемо знову бути друзями, люба.

— Ні, колись усе забудеться… ти не завжди будеш…

— Як на мене, чоловік має померти, щоб забути тебе. Ні, Зіронько, ми не зможемо бути друзями. Ти не матимеш мого кохання, а воно витіснило з мене всі інші почуття. Я піду. Коли я постарію — по-справжньому постарію — я повернусь, і мабуть ми знову будемо друзями.

— Я ніколи не пробачу собі.

— Повторюся, що пробачати? Я не звинувачую тебе, я навіть вдячний тобі за цей рік. Ти зробила мені королівський дарунок, якого в мене ніхто не зможе забрати. Після всього цього я не проміняв би минуле літо на геть усі чоловічі радості. Моя Зіронько… моя Зіронько!

Емілі дивилася на нього, а в її очах мерехтів поцілунок, якого вона йому так і не подарувала. Яким же порожнім і безлюдним стане світ, коли Дін піде… цей світ за мить стане невимовно старим. І чи забуде вона