Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

Що ж тепер робити? Вийти за нього зараз немислимо. Вона не зможе жити з такою брехнею. Але розбити йому серце, позбавити його всього щастя, можливого в його житті «не завдяки, а всупереч» — це теж немислимо.

Так, як і казала Ільза, диявольська штука — бути жінкою.

— А особливо, — з гіркотою й презирством до самої себе додала вголос Емілі, — жінкою, яка щонайменше місяць не може збагнути власного ходу думок. Минулого літа я так була переконана в тому, що Тедді більше нічого не значить для мене, що навіть погодилася вийти заміж за Діна. І от зараз, цього вечора повертається ця жахлива здібність, чи то дар, чи то прокляття… Тепер, коли я вже думала, що переросла це, залишила все це позаду.

Півночі Емілі блукала моторошним узбережжям і зрештою, винувато крадучись, прослизнула до Місячного Серпа, маючи єдине бажання кинутися в ліжко й одержати таку бажану порожнечу забуття.

Настали страхітливі часи. На щастя, Діна поруч не було, бо він мав якісь справи у Монреалі. Саме в його відсутність світ жахнула трагедія: «Флавіан» зіштовхнувся з айсбергом. Заголовки газет приголомшили Емілі, неначе її вдарили. Чи був Тедді на «Флавіані»? Був чи ні? Був чи ні? Хто б їй сказав? Може, його мати — його самотня, самісінька мати, яка ненавиділа її так сильно, що Емілі відчувала цю ненависть між ними як щось матеріальне. Емілі досі, не в силах вимовити й слова, морщилася від думки про необхідність звертатися до пані Кент. Однак зараз не мало значення ніщо, крім питання, чи був Тедді на «Флавіані». Вона поквапилася до Пижмової Ділянки. Пані Кент підійшла до дверей. За всі ці роки, відколи Емілі вперше побачила її, вона не змінилася: слабка, потайна, з болісно стиснутими вустами і червоним шрамом, який так спотворював її бліде обличчя. Вираз її обличчя миттєво змінився як і завжди, коли вона бачила Емілі. У її темних сумних очах з’явилися ворожість і страх.

— Тедді був на «Флавіані»? — без церемоній спитала Емілі.

На обличчі пані Кент з’явилася неприємна відштовхуюча посмішка.

— Невже це для тебе важливо? — відповіла вона.

— Так, — Емілі затялась. У її очах з’явився «Мурреївський» погляд — погляд, що його мало хто міг витримати. — Якщо знаєте, скажіть мені.

Пані Кент, сама того не бажаючи, була змушена відповісти, ненавидячи свою співрозмовницю, здригаючись як, подібно до живого, здригається мертвий листок на жорстокому вітрі.

— Його там не було. Сьогодні я одержала від нього телеграму. Останньої миті він не зміг сісти.

— Дякую, — Емілі розвернулася, щоб піти, але це сталося вже після того як пані Кент побачила радість і тріумф, які застрибали в її сірих очах. Вона зірвалася слідом і схопила Емілі за плече.

— Це тебе не стосується, — здичавіло закричала вона. — Тебе не стосується, в безпеці він чи ні. Ти виходиш за іншого. Як ти смієш приходити сюди й вимагати в мене відомостей про мого сина так, ніби маєш на це право?

Емілі з жалем і розумінням подивилася на неї згори вниз. Це бідолашне створіння, чиї ревнощі, подібно до змії, що отруювала її душу, перетворили її власне життя на нескінченну муку.

— Певно, що я не маю жодного права… за винятком права людини, що кохає його, — промовила вона.

Пані Кент дико вдарила рукою об іншу руку.

— Ти… ти смієш казати таке… ти, котра виходить заміж за іншого чоловіка?

— Я не вийду заміж за іншого, — почула власний голос Емілі. Це була чистісінька правда. Декілька днів вона не могла вирішити, що робити, але тепер безпомилково знала, як вона мусить учинити. Це було жахливим, як і кожна річ, яка має бути зроблена. Усе раптово прояснилось і стало гірким і неминучим.

— Я не зможу побратися з іншим чоловіком, пані Кент, тому що я кохаю Тедді. Але він не кохає мене. Я це чудово знаю. Вам більше нема чого ненавидіти мене.

Вона розвернулась і швидко пішла геть від Пижмової Ділянки. Де ж її гордість, поцікавилася вона в самої себе, гордість «пихатих Мурреїв» — вона так спокійно визнала своє таємне мимовільне кохання. Але в ній більше не було місця гордості.

Коли від Тедді прийшов лист — перший лист за довгий час — руки Емілі тремтіли так сильно, що вона заледве змогла розпечатати конверт.

«Я маю розповісти тобі про дуже дивний випадок, який нещодавно зі мною трапився, — писав він. — Можливо, ти вже знаєш. А можливо, не знаєш нічого і тепер вважатимеш мене божевільним. Я й сам не знаю, що думати. Я знаю лише, що я бачив… або думав, що бачив.

Я стояв у черзі за квитком на пором до Ліверпуля: я мав плисти на „Флавіані“. Раптово я відчув чийсь дотик до свого плеча, озирнувся й побачив тебе. Готовий заприсягтися, це була ти. Ти сказала: „Тедді… іди!“ Я був настільки вражений, що не міг ні говорити, ані думати. Я міг лише йти слідом за тобою. А ти бігла — ні, не бігла, я не знаю, як ти пересувалась, але ти все віддалялася. Як божевільно це звучить. Може, тоді я збожеволів? І все ж тебе там не було, хоч ми й були зовсім близько одне до одного, далеко від натовпу, на відкритому просторі, де ніщо не заступало тебе від мене. Коли ти щезла, я обнишпорив усе довкола й схаменувся, лише коли мій пором відійшов. Я був розлючений і осоромлений через те, що втратив своє місце на „Флавіані“, допоки не довідався про те, що сталося. Тоді я відчув, як волосся на моїй голові стає дибки.

Емілі, ти ж не в Англії? Ти не можеш бути в Англії. Але тоді що ж я бачив у порту?

Що б це не було, гадаю, це врятувало мені життя. Якби я сів на „Флавіан“…