Читати книгу - "Тунель"

Мод ридала дедалі нестримніше. Вона вже просто не могла спинитись, як дитина, що розплакалася. Їй треба було вилити зі слізьми всю свою лють, усе горе.

Якийсь час Мак стояв розгублений. Потім узяв Мод за плечі й сказав:

— Але ж послухай, Мод... Я не винен, що Шлоссер зіпсував нам неділю. Він покинув там свою станцію і не міг зоставатися довше, ніж два дні.

— Справа зовсім не в цьому!.. Не в одній неділі!.. Вчора ось в Едіт був день народження... Я чекала... Я думала...

— В Едіт день народження? — спантеличено перепитав Мак.

— Авжеж. Ти про нього забув! Мак засоромлено опустив руки.

— Як же це я?..— промовив він.— Ще позавчора я думав про це! — Помовчавши, він провадив: — Послухай, дівчинко, зараз такі дні, що мені доводиться стільки тримати всього в голові... Але так буде не завжди, треба тільки зробити початок...

Мод підхопилась і тупнула ногою. Вона була червона від гніву, сльози градом котилися по її щоках.

— Ти завжди так кажеш...— схлипувала вона.— Вже стільки місяців!.. Ох, хіба це життя?!.

Мод знов упала на стілець і ткнулася обличчям у хусточку. Мак розгубився ще дужче. Він стояв, як вишпетений школяр, і червонів. Ніколи ще він не бачив Мод такою роздратованою.

— Ну послухай, Мод! — знов почав він.— Часом трапляється роботи більше, ніж сподіваєшся... Але скоро все піде на краще! — І заходився просити її потерпіти ще трохи, розвіятись, пограти, походити на концерти, в театр...

— Ох, усе це я вже пробувала... Нудьга! Я сита цим донесхочу! Весь час тільки жди та жди!..

Мак похитав головою і безпорадно подивився на Мод.

— То що ж нам з тобою робити, дівчинко? — тихо поспитав він.— Що нам придумати? Може, поїдеш на кілька тижнів у село? До Беркшіру?

Мод рвучко підвела голову й подивилась на Мака ще мокрими, блискучими від сліз очима.

— Хочеш позбутися мене зовсім?! — вражено промовила вона.

— Та ні, ні, люба Мод! Я хочу тільки, щоб тобі було краще. Мені шкода тебе... Так, дуже шкода...

— Я не хочу, щоб ти мене шкодував, не хочу...

І знов її плечі здригнулися від нестримного, безглуздого ридання.

Мак посадив Мод собі на коліна, приголубив, намагаючись угамувати її словами й ласкою.

— Сьогодні ввечері я приїду додому! — сказав він нарешті, так ніби після цих слів мав запанувати лад і спокій.

Мод витерла заплакане обличчя.

— Гаразд, Але якщо приїдеш пізніше, ніж о пів на дев'яту, я з тобою розлучуся! — Сказавши це, Мод густо зашарілася.— Я не раз про це думала... Авжеж, Маку, можеш сміятися, але не гоже так обходитися з дружиною, це кажу тобі я.— Вона обняла чоловіка, притислася гарячою щокою до його засмаглого обличчя й прошепотіла: — Ох, Маку, як я тебе люблю! Я ж тебе так люблю!

Очі в Мод блищали, коли вона спускалася в ліфті з тридцять другого поверху. На душі в неї було тепло й затишно, та водночас її пік сором. Мод пригадала, який вражений і безпорадний був Мак, який нещасний він мав вигляд, як намагався приховати подив від того, що вона не може збагнути необхідності всієї його роботи. «Я поводилась так безглуздо! — міркувала Мод.— Як остання дурепа! Що тепер Мак про мене подумає? Що я не маю ні мужності, ні терпіння й не здатна зрозуміти його роботу... А як нерозумно було брехати, нібито я вже не раз думала про розлучення! Адже це прийшло мені в голову тільки в ту хвилину!»

— Їй-богу, я поводилась, як справжня дурепа! A real goose! [44] — тихенько промовила Мод до себе, сідаючи в машину, і всміхнулася, щоб розвіяти відчуття сорому, викликаного її нерозумною поведінкою.

Аллан наказав Лайонові, щоб той за чверть до восьмої «викинув» його з контори. Не пізніше! За кілька хвилин до восьмої він квапно забіг до магазину й накупив цілу гору подарунків для Едіт та кілька для Мод, не довго вибираючи, бо в цьому ділі однаково нічого не тямив.

«Вона, Мод, правду каже»,— міркував Аллан в автомобілі, що мчав по шестимильній, рівній, як шнурок, Лексінгтон-авеню. Він напружено думав про те, як влаштувати свої справи надалі, щоб мати більше часу для сім'ї. Але так нічого й не придумав. Роботи з дня на день, по суті, додавалося, а не зменшувалось. «Що мені робити? — міркував Мак.— Якби ж я мав ким-небудь замінити Шлоссера. Він такий безпорадний...»

Потім Аллан згадав, що в кишені у нього кілька термінових листів; він перечитав їх і підписав. Біля Гарлем-Рібера покінчив з листами, наказав шоферові зупинитись і вкинути листи в поштову скриньку. Було ще тільки двадцять хвилин на дев'яту.

— Заверни на Бостон-роуд, Енді, let her rip [45], тільки ні на кого не наїдь!

І Енді помчав по Бостон-роуд так, що перехожі відскакували вбік, а кінний поліцейський чвалом кинувся за машиною навздогін. Мак поклав ногу на протилежне сидіння, припалив сигарету і стомлено заплющив очі. Він уже задрімав, коли автомобіль раптово зупинився. Весь будинок був святково освітлений.

Мод збігла, як дитина, сходами вниз, і кинулася Макові на шию. Ще в палісаднику, поспішаючи йому назустріч, вона вигукнула:

— Ох, яка ж я дурна, Маку!

Їй було байдуже, що шофер чує її.

Так, тепер вона матиме терпіння і вже ніколи не скаржитиметься.

— Слово честі, не скаржитимуся, Маку!

6

Мод додержала слова, але зробити це було їй нелегко.

Вона вже не скаржилась, коли в неділю Мак не залишався вдома чи брав з собою стільки роботи, що не міг побути з нею жодної хвилини. Мод розуміла: Мак узяв на себе надлюдський труд — такий, який когось іншого вже виснажив би до решти,— і тепер вона мала подбати, щоб на його плечі не ліг іще один тягар. Навпаки, їй належало докласти зусиль і влаштувати його вільні години якнайкраще.

Отож коли Мак приїздив додому, Мод була весела, в доброму гуморі й жодним словом не виказувала, як сильно, як нестямно всі ці дні тужила за ним. Дивно, але Мак ніколи про це не питав, йому й на думку не спадало, що вона страждає.

Настало літо, потім осінь, дерева у Бронкському парку пожовкли, і з крон цілими жмутами почало опадати листя, хоч погода стояла й тиха.

Мак спитав у Мод,