Читати книгу - "Операція «Вольфрам»"

Після загибелі Муджібара Саттара ніхто не організовував жалобної церемонії. За звичаєм товариші поділили між собою скромне майно померлого. Жалкували тільки, що цей невдаха забрав у лікарню цінний фотоапарат, який можна було б виміняти на кілька пляшок віскі. А так його вкрали, мабуть, санітари.

Ще під час перебування в Кейптауні капітан Боргуліс приступив до виконання другої частини операції «Вольфрам», розробленої разом із судновласником «Куретаке-Мару» Фредеріком Габоном та двома його спільниками. У Лондон на адресу Ліверпульської суднової компанії (у Ліберії, де офіційно була зареєстрована ця фірма, її «штаб-квартира» складалась із однієї невеличкої кімнати та одного працівника, який приходив туди раз на кілька днів, аби переглянути кореспонденцію) надходили радіоповідомлення з фіктивним місцезнаходженням корабля, що буцімто плив до Японії.

Через деякий час у цих повідомленнях з'явилися тривожні новини. Щораз гірше працювала головна машина. Швидкість «Куретаке-Мару» впала до кількох вузлів на день. Насправді швидкість дорівнювала нулеві, бо корабель спокійно стояв собі у кейптаунському порту.

Новини ставали дедалі песимістичнішими. Дарма екіпаж намагався ліквідувати аварію двигуна, бо, на жаль, на кораблі бракувало якихось деталей.

Ліверпульська суднова компанія дбайливо зберігала ці телеграми, а їхні копії посилала у фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Саме ця фірма зафрахтувала корабель для перевезення руди і заплатила орендну плату за три місяці. Отже, суховантаж належав зараз їй.

У свою чергу керівник цюріхської фірми повідомив Ліверпульську суднову компанію, щоб та вжила заходів для ліквідації аварії, аби корабель з цінним вантажем вольфрамової руди конче доплив до берегів Японії у визначений термін.

Антон Міллер і Фредерік Габон непогано забавлялись, обмінюючись тими телеграмами. Їхній зміст знав також третій спільник — Арнонд Фок, який, перебуваючи в Роттердамі, також вважав, що операція проходить успішно.

Вони нічого не знали про нещасний випадок, що трапився з бангладешським матросом Муджібаром Саттаром. На думку капітана Боргуліса, то був не вартий уваги дрібний інцидент.

Коли суховантаж «Куретаке-Мару» справді виплив з Кейптауна і на повній швидкості взяв курс на схід, телеграми ставали все трагічнішими. Швидкість упала до кількох вузлів. Виникла загроза, що двигун будь-якої хвилини перестане працювати.

Тоді власник корабля прийняв єдине можливе й правильне рішення, наказавши капітанові змінити курс і плисти до найближчого порту, тобто до острова Маврікій. Туди прибудуть механіки, які привезуть необхідні запасні частини і зроблять відповідний ремонт.

У телеграмах повідомлялось, що швидкість «Куретаке-Мару» все меншає. Корабель уже ледь рухався, майже не слухаючись керма. Врешті двадцять сьомого лютого сталася катастрофа. Двигун узагалі перестав працювати. Капітан Боргуліс щогодини доповідав про дедалі гіршу ситуацію. Суховантаж стояв боком до щоразу більших хвиль. Від безперервних ударів водяних валів перемістився на лівий борт вантаж, унаслідок чого корабель перехилився на один бік. До того ж радист ніяк не міг зв'язатися з островом Маврікій, аби викликати звідти буксир, який дотягнув би суховантаж до вже досить близького порту.

Трагедія надійшла зненацька. Корабель стояв боком, коли вдарила «висока» хвиля. Цього удару старий суховантаж не витримав. Обшивка тріснула, і вода ринула всередину. Спроби відкачати воду і якось залатати пробоїну нічого не дали.

У цій ситуації капітан Боргуліс прийняв остаточне рішення: наказав команді спустити рятувальний човен і залишити корабель. У своїй останній телеграмі до судновласника він повідомляв, що на кораблі почалася паніка, яку йому та офіцерам вдалось опанувати. Увесь екіпаж перейшов у човен. Поранених не було.

Як з'ясувалося пізніше, ця паніка, однак, не перешкодила морякам прихопити запас харчів, сигарет і навіть питва дещо міцнішого, аніж вода. Позабирали вони також свої особисті речі, а капітан Боргуліс встиг узяти з собою корабельну касу, документи про вантаж (тобто вольфрамову руду), страхові поліси і паспорти всіх членів екіпажу.

А все-таки паніка, видно, забила баки хороброму капітанові та його офіцерам, які забули взяти… бортовий журнал.

Лише з допомогою радіостанції, що була на човні, вдалося передати сигнал SOS і встановити зв'язок з островом Маврікій. Звідти одразу вислали гідроплан, допомога якого не знадобилась. Після «високої» хвилі море раптом заспокоїлось, поверхня знову стала гладенькою, мов стіл. Рятувальна шлюпка, керована досвідченою рукою капітана, впевнено тримала курс на Маврікій. Величезний суховантаж тонув поволі й з гідністю. Екіпажеві гідроплана нічого не лишалось, як поробити знімки з останніх хвилин життя корабля, котрий поринав у океанські глибини.

За ці фотознімки представники преси давали потім шалені гроші.

Через кілька годин рятувальний човен причалив у порту. Офіційні формальності тривали недовго, бо керівництво порту не хотіло мучити геть пригнічених страшенною пригодою людей. Службовці переписали тільки анкетні дані всіх членів екіпажу й зафіксували свідчення капітана, що всі живі та здорові. Ґрунтовнішу розмову відклали до відповіднішого часу.

Невідомо, яким чином, але вже наступного дня з'явився представник «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт», що прилетів сюди екскурсійним рейсом із Зімбабве. Сивий й згорблений літній чоловік з обличчям, поораним зморшками, заопікувався потерпілими з «Куретаке-Мару». З кожним членом екіпажу він розмовляв віч-на-віч і кожному дав авіаквиток на рейс із Зімбабве до місця його постійного проживання. Ще він вручив кожному конверт із зеленими папірцями, кількість яких просто-таки приголомшила матросів. Літній чоловік вимагав лише дві дрібниці: підписати документ, що жоден з членів екіпажу не має претензій ні до судновласника, ні до орендатора. Друга умова була зовсім незначна — про все забути.

У літньому згорбленому чоловікові з обличчям, поораним зморшками, ніхто не розпізнав би пристойного чоловіка у розквіті літ, чию по-справжньому чоловічу вроду не псував рубець, який тягнувся майже через усю ліву щоку. Навіть Марієтта, мабуть, не впізнала б у ньому чоловіка зі своїх снів.

Сума, яку отримав кожен матрос, була така велика, що дозволяла більшості з них забезпечити своє життя до самої смерті. Одні планували купити шмат землі й оселитись на ньому, інші хотіли відкрити якесь мале підприємство або пивничку в портовому місті. Кілька з них, переважно греки й тунісці, мріяли купити вживаний рибальський катер для промислу. Кожен добре розумів, що в його власних інтересах забути про існування корабля, який називався «Куретаке-Мару». Ці зібрані з усього світу люди знали ціну мовчанню, так само як і ціну, яку часом доводиться платити, коли порушуєш його.

Помічників капітана та головного механіка чекала ще більша винагорода, їхні конверти були значно грубші, а цифри на зелених папірцях значно вищі. Задоволені були обидві сторони. Рятувальний човен — єдине, що залишилося від великого суховантажу — продали за невелику суму якомусь торговцеві шкірою