Читати книгу - "Посол Урус-шайтана"

— Прошу, земляче. Чим багаті, тим і раді.

Арсенові здалося, що ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Пастухи підкладали йому більші й ніжніші шматки м'яса, які він запивав кислуватим айраном. Коли втамував голод, розповів землякам про втечу від Гаміда і поневіряння в пустелі. Подиву слухачів не було меж. Яцько дивився на Звенигору з захопленням. Дізнавшись, що втікач за три дні перетнув безводну пустелю, вигукнув:

— Не може бути! Тут майже п'ятдесят фарсахів! Турки це нагір'я називають Карашайтаном — чорним чортом, бо не один сміливець знайшов там загибель.

— Мені пощастило, я натрапив на вас, — усміхнувся Арсен. — Інакше б і я наклав головою.

Після ситого обіду його потягло на сон. Очі злипалися, голова падала на груди.

Це помітив Многогрішний.

— Е-е, друже, ти не тільки пити і їсти захотів, а й спати… Ось я простелю тобі в холодочку — і спи на здоров'ячко!

Він розіслав під скелею кошму, в узголів'я помостив джеббе. Арсен ліг, з хрускотом розправив стомлене тіло.

— Розбудите, коли що, — попросив пастухів, засинаючи. Він проспав мало не добу і прокинувся від того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очі, побачив перелякане обличчя Яцька.

— Арсене, вставай! Тікай за скелі! Їде наш хазяїн Ферхад! — шепотів хлопець.

Сон — мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тікати вже було пізно. До них галопом під'їхав молодий круглолиций турок на карому коні. Арсен зразу впізнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього сукна. На голові — білий тюрбан, на боці — крива шабля, всипана дорогоцінним камінням, а за поясом — пістолі, оздоблені перламутром. Кінь важко поводив спітнілими боками: видно, верхівець полюбляв швидку їзду або ж поспішав.

— О, Ферхад-ага! Салям! — вклонився Яцько. — Ви самі? Що змусило шановного господаря їхати на пасовище? А де ж наглядачі?

— Наглядачі помчали до інших отар… А я — сюди, щоб розім'яти застояного коня, — промовив скрипучим голосом Ферхад. — Женіть отару додому. Приїхав покупець — продавати будемо. Та не баріться! Чуєте?

— Чуємо, — відповів Яцько.

Ферхад скочив з коня.

Не звертаючи уваги на Арсена, — він, мабуть, прийняв його за дядька Свирида, — кинув повід Яцькові. Пройшовшись біля вогнища і розім'явши ноги, оглянувся і тільки тоді помітив незнайомця. Лице його витяглося від подиву. В очах промайнула підозра. Він поклав руку на ефес шаблі і запитав Яцька:

— Це хто?

Яцько на мить завагався.

— Це подорожній, — сказав невпевнено і показав рукою в бік пустелі. — Він прийшов звідти…

Ферхад обвів поглядом заросле обличчя втікача, розбите в дорозі взуття і припорошений одяг. Його не задовольнила туманна відповідь. Він підійшов ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, ніби хотів обнюхати незнайомця.

— Хто ти?

— Я погонщик мулів у каравані одного купця з Болгарії, відбився від каравану і мало не загинув у пустелі.

— А, гяур, — процідив турок. — А може, ти просто втікач-невільник? Га? Ану, покажи руки?

Він раптом схопив Арсена за рукав, закотив його і побачив червоно-сизі рубці від кайданів.

На якусь мить турок розгубився від несподіванки і відсахнувся. Цим скористався Арсен. Могутній удар у щелепу звалив Ферхада на землю. Вирвавши у ворога з-за пояса пістоль, ще двічі стукнув руків'ям по голові. Ферхад зіпнув ротом і затих.

Усе трапилося так несподівано, що Яцько встиг лише вигукнути:

— О лихо! Що ж тепер буде!?

З долини біг, розливаючи з дерев'яного відра овече молоко, Многогрішний.

Арсен скинув з себе дрантя і нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив до бока шаблю, за пояс засунув пістолі. Коли прибіг Многогрішний, то спочатку не впізнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, і почав голосити над тілом хазяїна. Та зрештою старий помітив, що хазяїн лежить майже голий. Він ошаліло глипнув на Звенигору.

— Що ти наробив, розбишако? — з кулаками налетів пастух. — Тепер же нас живцем з'їдять! Ти сів на коня — та й шукай вітра в полі! А нас… О ідоле проклятий, ти й не знаєш, які муки придумає старий господар! Випустить з нас усю кров — крапля по краплі! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очі, відріже вуха, вирве язик!.. Ніхто ж не посвідчить, що це не ми з Яцьком убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогодні вечором або завтра вранці нас схоплять, як шакалів, і закатують до смерті… О-о!

Яцько стояв збоку розгублений і мовчки спостерігав, як дядько Свирид то виказував Звенигорі, то кидався до тіла хазяїна, то бив з розпуки себе в груди, рвав на голові чуприну. Арсен з посмішкою дивився на переживання старого, але скоро це йому набридло.

— Годі, старий! Замовкни! — гукнув сердито. — Знайшов родича, дідько б його забрав! Невже ти довіку найнявся до нього в найми?

— Довіку? — перепитав збентежено Многогрішний і закліпав маленькими почервонілими очима, та, бачачи, що Звенигора не збирається його бити, знову підвищив голос: — Довіку чи ні, а раніше строку не хочеться помирати. Якщо тобі, запорожцю, забажалося до чортів у пекло, то не тягни за собою інших!..

— Чому в пекло? Тікайте разом зі мною! Дивись, доля усміхнеться — будемо дома!

— Дурний піп — дурна його й молитва! — знову розсердився Многогрішний. — Чи ти не збожеволів, парубче? Звідси ніхто ще не тікав. Треба півсвіту відмахати, щоб потрапити додому. І всюди на тебе чигає небезпека — неперехідні ріки й моря, військова стража і кожен озброєний турок, голод і спрага! Легко сказати — тікайте! А ти подумав, як це зробити?

Тут втрутився Яцько:

— Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тікати треба! Самі ж кажете — закатує хазяїн…

— І ти теж? — визвірився на хлопця Многогрішний. — Дурню, ми тут майже вільні, маємо що їсти й пити. Чого тобі ще треба?

Арсена охопило обурення. Так ось як міркує цей проклятий потурнак! Начхати йому на волю, на рідну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там — до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурній голові, щоб репнула, як переспілий гарбуз! Та жаль — покористувався гостинністю. Тому стримано сказав:

— Волі треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дітей, до дружини, до рідних? А якщо їх нема, то просто в наші просторі степи, де пахне чебрецем і пшеницею, любистком і медоцвітними гречками!

Многогрішний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. І знову на Звенигору глянули спідлоба маленькі злі очиці.

— Не каламуть моєї душі, запорожцю! Іди собі геть!

— Ну й піду. Залишайтесь! Хай вам грець! — вигукнув спересердя Арсен і скочив на