Читати книгу - "Том 12"

Гукасовская, № 2, д[ом] Хитирова

Пробач, дорогая мамочко, що я досі не відповіла тобі, — сили не було. Ох, ще ніколи не було мені так трудно писати листи, як тепер, навіть і в ті часи втрат, які я давніше пережила. Я не слаба, я владаю собою і на вид зовсім нормальна, але як беруся писати, то і голова моя, і все тіло моє мені не служить. Один лист викликав припадок та так і досі нескінчений лежить, і за кожною пробою писати щось таке наступає на мене. Бо як пишу, то все страшне наближається до мене і стає дійсністю, а так то все ніби неправда, і мені треба сеї ілюзії, щоб не божеволіти так, як після того листа... Якби я була тепер в Києві або в Харкові, то, певне б, зійшла з ума, а тут я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки так приснилось, і тоді мені нічого.

Ти кажеш, що краще б я жила з Манею, але се неможливо, бо вона сама живе в гостях у родичів свого чоловіка, людей мало симпатичних і церемонних (та й чужих же мені!), займає одну хату вдвох з чоловіком. Єсть якась надія, що її чоловік отримає тут при корпусі службу з казенною кватирою, тоді Маня, каже, з охотою відступила б мені хату у себе, та тоді і я з охотою стала б жити у неї, але тепер се неможливо. Ти не бійся «спільної кватири», бо та спільність виражається в тому, що кімнати рядом і коридор спільний, — ми не обідаєм разом, а кожне нарізно, — та й взагалі я не бачу, яка в тім біда, що мій найближчий друг найближче до мене живе. Я н е можу бачити свого нещастя в тому, в чім його бачите ви, і не можу звати «тяжкою долею» того, хто не боїться ділити зо мною мою фатально тяжку долю і щиро стає мені у пригоді, забуваючи себе при лихій годині. Але я тепер ніяких планів не строю, у мене нема на те сили, мені ще треба жити помагати, а не вимагати рішення, та з мене тепер ніхто і не вимагає нічого, бо тепер не та пора... Ти, мамочко люба, не думай, що я се з прикростю пишу, пі, я нічого такого до тебе не маю, я тільки надіюсь, що ми ще будем думати однаково про те, що для мене щастя, а що лихо, і тою надією розва жаю себе. О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мишине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям, а тільки почуваю, що моє серце крається на дві половини, коли не всі, кого я люблю, любляться межи собою, і за їх незгоду я можу тільки сльозами своїми і крів’ю з серця платити, а більше не знаю, що віддати можу. Ох, мамочко, не мучмо себе нічим, бо єсть тільки одно лихо на світі — то смерть, досить уже її самої для муки!! Так, ти правду кажеш, нам треба горнутись докупи, нам треба помагати [один] одному, усім нам, що любили його. Так, знаєш, Квітка теж любив його, хоч і мало знав, він мені казав, що плаче (я те бачила) від самої втрати, а не тільки того, що то моя втрата, і я вірю тому.

Мамочко, серце моє, постарайся чим-небудь розбивати собі настрій, щоб не вбиватись. Я боюся за тебе. Гляди себе, дорогая! Може б, ти до мепе приїхала? Може б, тобі від зміни місця краще стало. У мене хата дуже велика, я, і наймаючи, розщитувала, щоб тобі було де поміститись.

Прости, мамочко, я скінчу. Мені все болить, коли я пишу, дуже трудпо. Цілую тебе, і папу, і Микося, і До-рочку міцно-міцно-міцно.

Твоя Леся

47. ДО Б. Д. ГРІНЧЕНКА

8 грудня 1903 р. Тбілісі 25/ХІ 1903, Тифліс,

Тер-Гукасовська, № 2

Високошановний добродію!

Дозвольте мені, хоч і пізненько, подякувати Вам за дарунок, що додав мені правдивої втіхи і розваги тут, на чужині. Мала я охоту, але не мала нервової снаги написати Вам тоді ж таки, як отримала Вашу книжку. Велике горе, що впало раптом, як грім з ясного неба, на нашу родину, відбилося було на мені тим способом, що на довгий час позбавило мене моральної змоги писати листи, та, властиво, не тільки моральної, але й фізичної до значної міри... Вважаючи на се, може, пробачите мені мою негречність супроти Вас.

Найбільше припав мені до серця той розділ з Вашої книги, що зветься «На селі», може, се тому, що я люблю таку чисту, прозору епіку, якої сама зроду не вміла вдати і яку так чудово вдали Ви, а може, ще й тому, що в сих малих і простих образках став, як живий, мені, вічній мандрівниці, той рідний край, що я так зрідка і не надовго бачу останніми роками. Коли Вам не траплялось ніколи жити довго де-небудь в далекому краю, та ще й не так по волі, як поневолі, то, може, Ви й не збагнете, яке то гірке і вкупі солодке те їіочуття, що збудили в мені Ваші вірші. Я дякую за нього Вам і Вашій музі, але все ж Ви, може, щасливіші від мене тим, що будите такі почуття, але самі не дізнаєте, — нехай же і завжди так буде!

Бувайте здорові! Мій щирий привіт Вашій дружині і дочці. -КІ

Коли буде що таке, в чім я можу помогти чи стати у пригоді хоч і на чужині, то я завжди готова.

З правдивою пошаною до Вас

Л. Косач

48. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

15 грудня 1903 р. Тбілісі 2/ХІІ 1903, Тифлис, Тер-

Гукасовская, № 2

Дорогий товаришу!

Що Ви думаєте про мене? Чи не думаєте, що я просто з недбальства залишила свою обіцянку й замір написати до Вас «першою». Ні, товаришу, як бачите, і не залишила, і не забула, а, вірте мені, думала і хотіла писати, але не м о г л а. Я писала сими часами тільки тоді, коли мусила конечне, і тільки до тих, до кого абсолютно повинна була писати. Ви, либонь, по