Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мене приписали до окружної лікарні загального типу. Мені дали довгу білу картку. Я взяв її й сів у трамвай номер 7. Проїзд коштував сім центів (або чотири талони на четвертак). Я пробив свій талон і пішов на заднє сидіння. Мені було призначено на 8:30.
Через кілька кварталів до трамваю увійшла жінка з маленьким хлопчиком. Жінка була товстою, хлопчик виглядав десь на чотири роки. Вони сіли за мною. Я дивився у вікно. Ми їхали вулицею. Мені подобався сьомий трамвай. Він їхав швидко, погойдуючись у сонячному промінні.
“Мамо,” почув я голос хлопчика, “а що у дяді з обличчям?”
Жінка не відповіла.
Хлопчик знову запитав її.
Вона не відповіла.
Хлопчик закричав, “Мамо! Що у дяді з обличчям?”
“Замовкни! Я не знаю, що у нього з обличчям!”
В лікарні я підійшов до реєстрації й мені сказали піднятися на четвертий поверх. Там сестра записала моє ім'я і сказала почекати. Пацієнти сиділи на зелених металевих стільцях у два ряди й дивилися одне на одного. Мексиканці, білі й чорні. Не вистачало тільки азіатів. Не було чого читати. У декого з пацієнтів були вчорашні газети. Там були люди різного віку, товсті й худі, високі й низькі, старші й молодші. Ніхто не розмовляв. Всі виглядали дуже стомленими. Санітари снували коридором, іноді пробігала сестра та не було видно жодного лікаря. Пройшла година, дві. Нікого не викликали. Я встав і пішов пошукати фонтанчик з питною водою. Я заглядав у маленькі кімнати для огляду хворих. Там нікого не було, ні лікарів, ні пацієнтів.
Я підійшов до реєстрації. Сестра дивилася у велику товсту книгу з іменами. Задзвонив телефон. Вона відповіла.
“Лікаря Менена ще немає.” Вона поклала слухавку.
“Перепрошую,” сказав я.
“Так?” запитала сестра.
“Лікарів ще нема. Можна мені прийти пізніше?”
“Ні.”
“Але ж тут нікого нема.”
“Лікарі на виклику.”
“Але ж мені призначено на 8:30.”
“Тут усім на 8:30.”
Там чекало ще 45 чи 50 чоловік.
“Так, як я є в списку, може я прийду за кілька годин, коли будуть лікарі.”
“Якщо підете зараз, вас автоматично викреслять з прийому на сьогодні. Вам доведеться прийти завтра, якщо хочете полікуватись.”
Я повернувся і сів на стілець. Решта не протестували. Там було мало руху. Іноді поряд проходило сміючись кілька сестер. Якось поруч провезли чоловіка у кріслі. Обидві його ноги були загіпсовані й у нього не було одного вуха. Посередині була просто чорна дірка, розділена на маленькі секції так, ніби павук сплів там павутину. Минали години. Перевалило за полудень. Ще одна година. Дві години. Ми все сиділи й чекали. Раптом хтось промовив, “Он іде лікар!”
У кімнату для огляду зайшов лікар і зачинив за собою двері. Ми всі приготувались. Нічого. Увійшла сестра. Ми чули її сміх. Вона вийшла. П'ять хвилин. Десять. Вийшов лікар зі списком у руці.
“Мартінез?” запитав лікар. “Хосе Мартінез?”
Старий мексиканець підвівся й підійшов до лікаря.
“Мартінез? Мартінез, як ти, старий?”
“Погано, лікарю... Мабуть вмираю...”
“Ясно... заходь...”
Мартінез довго не виходив. Я підняв газету й спробував читати. Та всі думали лише про Мартінеза. Хто буде після нього.
Почувся його крик. “АААА! АААА! ПРИПИНІТЬ! СТІЙТЕ! АААА! ПОМИЛУЙТЕ! ГОСПОДИ! СПИНІТЬСЯ!”
“Ще трішки, це не боляче...” заспокоював його лікар.
Мартінез знову закричав. До кімнати забігла сестра. Запала тиша. Все, що нам було видно — це тінь у напіввідчинених дверях. Потім туди забіг санітар. Мартінез почав видавати булькаючі звуки. Його вивезли на каталці. Сестра і санітар покотили його коридором крізь двері. Мартінез був накритий простирадлом, проте він не був мертвим, тому що обличчя було відкрите.
Лікар залишався в кімнаті ще протягом десяти хвилин. Потім він знову вийшов зі списком.
“Джеферсон Вілліамс?” запитав він.
Ніхто не озвався.
“Тут є Джеферсон Вілліамс?”
У відповіль тиша.
“Меррі Блекторн?”
Тиша.
“Гаррі Льюїс?”
“Так, лікарю?”
“Проходьте, будь ласка.”
Черга рухалась дуже повільно. Лікар оглянув ще п'ятьох пацієнтів. Потім він вийшов, підійшов до реєстрації, запалив цигарку й пророзмовляв з сестрою п'ятнадцять хвилин. Він справляв враження дуже розумної людини. Права половина його обличчя посмикувалась, у нього було руде волосся з сивиною. Він носив окуляри й постійно знімав і одягав їх. Підійшла ще одна сестра і подала йому чашку кави. Він відсьорбнув, потім, тримаючи чашку однією рукою, штовхнув двері й вийшов.
Сестра піднялася з-за свого столу, тримаючи наші картки й оголосила всіх по іменам. Вона віддала картки нам. “На сьогодні прийом закінчено. Будь ласка, приходьте завтра. Час прийому вказаний у ваших картках.”
Я поглянув на свою. Там було вибито 8:30.
30
Наступного дня мені пощастило. Назвали моє ім’я. Цього разу був інший лікар. Я роздягнувся. Він направив на мене білу лампу й оглянув мене. Я сидів на краю столика для огляду.
«Гммм, гммммм,» сказав він, «ага…»
Я сидів.
«І скільки вже в тебе це?»
«Кілька років. Стає все гірше й гірше.»
«Ага.»
Він продовжував огляд.
«А зараз, ляж на живіт. Я скоро повернуся.»
За кілька хвилин кімната наповнилась людьми. Самі лише лікарі. Принаймні, вони виглядали і розмовляли як лікарі. Звідки вони всі взялися? Я ж-бо думав, шо в лос-анджелеській окружній лікарні бракує лікарів.
«Акне вульгаріс. Найгріший випадок у всій моїй практиці!»
«Фантастично!»
«Неймовірно!»
«Погляньте-лишень на обличчя!»
«А на шию!»
«Я щойно з огляду однієї дівчини з акне. В неї вся спина обсипана. Вона плакала. Вона сказала, ‘Як же ж я тепер знайду чоловіка? У мене ж спина буде в шрамах. Я не хочу так жити!’ Та погляньте лишень на цього товариша! Якби вона його побачила, то зрозуміла б, що їй нема на що скаржитись!»
Ах ти ж мудак тупий, подумав я, ти що, не розумієш, що я все чую?
Як такий зміг стати лікарем? Чи вони набирають усіх підряд?
«Він що, спить?»
«Чому ти так думаєш?»
«Він дуже спокійний.»
«Та ні, навряд чи він спить. Ти спиш, хлопче?»
«Так.»
Вони водили лампою навколо всього мого тіла.
«Повернись.»
Я повернувся.
«Погляньте, у нього навіть ротова порожнина уражена!»
«Тож, як ми будемо лікувати?»
«Гадаю, електричною голкою…»
«Звісно, електричною голкою.»
«Саме так, нею.»
Все було вирішено.
31
Наступного дня, я сидів у зеленому кріслі в коридорі й чекав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
