read-books.club » Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 150
Перейти на сторінку:
Лазоренка істотнішою за всі практичні резони й тиск слідчих та суду…

Зберігши вірність другові, Лазоренко ніби віддав належне тій атмосфері доброзичливости й довіри, що панувала в гурті літстудії Т. Духовного в другій половині 1950-х, де не лише були створені добрі передумови для максимальної реалізації потенцій всіх її членів, а й здавалися перші іспити на людську порядність, відданість ідеям добра і дружби, що в радянській системі вищої освіти було неабияким набутком[166].

Стус цінував своє перше інтелектуальне товариство, часто запрошував друзів додому, «майже щодня після лекцій та семінарських занять заходив… у гуртожиток»[167]. Потреба в такому літературному й національному товаристві в нього була настільки значною, що він навіть заздрив друзям, які на відміну від нього жили в гуртожитку й багато спілкувалися між собою.

Проте вже наприкінці першого курсу захоплений життям юнак збагнув, що не з усіма варто говорити відверто. Утім, одна справа — усвідомити, а інша — спромогтися на це в 16—18 років. Особливо важко було втриматися від уїдливих коментарів, які високо цінуються в студентському середовищі. Одна з таких ситуацій закарбувалася в пам'яті його одногрупника Анатолія Лазоренка:

«Ми… студіювали[168] геніальну роботу вождя[169], де „всезнаючий теоретик“ ущент розгромив вульгарно-соціологічні погляди академіка М. Я. Марра.

— Яка людина! Мабуть, немає такої галузі, де б він не міг достеменно розібратися у самій суті питання.

— Аякже! — вихопився Василь. — Добре використано матеріали всесоюзної дискусії мовознавців… — Раптом осікся і повільним, розгубленим поглядом обвів усіх присутніх, ніби зважував, хто першим побіжить „закладати“ його особістам»[170].

Зважаючи на це непрактичне «невміння» змовчати коли треба, Василь мусив бути особливо обережним у виборі друзів. Найближчими до нього за студентських років були Іван Принцевський та Микола Раєцький. Долі цих людей аж надто характерні для всього покоління.

Миколу Раєцького було виключено з інституту на четвертому курсі за звинуваченням у національно-патріотичному впливі на студенство. Перед цим його викликали в Донецький обком КПРС, на розмови з представниками КДБ; очевидно, були й пропозиції давати свідчення на друзів. Він відмовився, не почав ламати комедію каяття після якогось необережного вислову, а тому був змушений забрати документи. Зрештою, йому ще пощастило, що по смерти Сталіна ГУЛАГ звільнювали, а не наповнювали. Саме з цієї причини йому й вдалося уникнути табору. За кілька років він навіть здобув вищу освіту в Луцькому педінституті й усе життя працював на Вінниччині, нишком бавлячись перекладами. Подейкують, що переклади ті були непоганого рівня, але після його смерти наприкінці 1980-х про архіви Раєцького подбати, здається, було нікому[171].

Трагічно склалася доля й іншого Василевого приятеля тієї пори — Івана Принцевського, якого викладачі вважали чи не найталановитішим учнем Сталінського педу. Іван був сином репресованого в тридцяті роки, і тому йому доводилося для відмінного навчання докладати надзусилля. Як згадує Олег Орач, Принцевський і Стус «писали реферати, на які сходилися з інших груп. Коли про „Мойсея“ Франка Стус написав реферат, то прийшли люди з фізмату, бо знали, що це послухати — то набратися трохи розуму»[172].

На відміну від виключеного приятеля, Стусу та Принцевському закінчити інститут таки вдалося, а от далі…

«Іван Принцевський став врешті кандидатом наук у Донецьку… викладачем університету, який утворився на базі Донецького педінституту. Він був такий манірно-делікатний і наражався на наші [студентські] усмішки… Між собою ми його називали „кісейною баришнею“. В нього така манера триматись була. Він надзвичайно лагідний був… цей чоловік, нам здавалось, такий був слабовольний і надто вже лагідний, що не годилося козакові… Так от цей слабовольний… чоловік, коли його цькуванням довели до того, що він уже далі не міг, прийшов додому на свою квартиру, а був одружений, донька маленька, став навколішки біля ліжка, якогось зашморга припасував до билець і вдавився… Кажуть, що він залишив записку доні, що, доню, я винен тільки перед тобою»[173].

Це теж донбаське випробування: на силу волі, здатність перетерпіти, переламувати обставини. Трудні обставини життя в дедалі більш російськомовному краї, де навіть по селах усупереч волі викладачів і з благословення влади школи прискореними темпами переводили на російську мову навчання. Часто для цього було достатню однієї заяви когось із батьків. А тут — виразна україномовність одинаків, які любили свою культуру. Василь Стус рідко згадував своїх інститутських друзів, але, обираючи в 1960—70-ті власну дорогу, без сумніву, пам'ятав і про їхню долю.

1956-й рік виявився знаковим і переламним як для суспільно-політичної ситуації в СРСР, так і для хребтів юнаків і дівчат, які повірили в незворотність суспільних змін. Та й чи могло бути інакше, якщо переважна більшість радянських людей пережила справжній шок, коли одного осіннього дня їм зачитали спеціальний лист, у якому розвінчувався культ особи Йосипа Сталіна. Часто це робилося саме тими людьми, хто найбільше сприяв плеканню цього культу.

Так відбувалося й у Сталінському педінституті. «Чимось дуже схвильовані, викладачі повідомили, що відбудуться якісь важливі збори. Очманілі після восьми годин слухання лекцій, голодні й злі, проклинаючи ті збори»[174], студенти поволі сходилися до актової зали. Проте «після оголошення секретарем партбюро порядку денного [ті ж студенти] забули про все на світі… Зачитували постанову ЦК „Про подолання культу особи Сталіна“»[175].

Що сталося?

Як це трапилося?

Адже більшість ще добре пам'ятала «березневі дні 1953 року[176]. Як на траурних мітингах люди щиро, відверто плакали, запитуючи один одного: що-то воно буде тепер? Немає вождя народів!..»[177].

І хоча чимало людей пережили тими днями апокаліпсовий жах від факту смерти божка й керманича, але за три роки витворена цим божком система безжально зжерла творця, який необачно відійшов у вічність. І слуги цієї системи, люди-ґвинтики, функціонально-механістичні ролі яких у державному механізмі стали суттю їхнього життя, за кілька років більшою чи меншою мірою виявилися психологічно готовими виступити з розвінчанням колишнього божества, аби лишень не виявитися непотребом для державного механізму, витвореного залізною сталінською волею.

На тих зборах 1956-го Стуса сприкрило саме це — відсутність вірности й відданости служак, які швидко зреклися колишнього бога.

КРИТИКАМ СТАЛІНА

Так, Сталін був тиран. Але шкодую —

чом він не знищив вас, своїх співців?

Отих, котрі тягнули алілуя

вождеві у кривавому вінці.

Чом ви тоді у гріб не відійшли,

Ви, що колись його лизали стопи,

ви б трохи збереглися од хули,

бо чесність є і в вірності холопів.

Чи вам не сором проклинать вождя?

Чи вам не сором зраджувати двічі?

Не соромно дивитись людям в

1 ... 29 30 31 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"