Читати книгу - "Янтарне скло"

Загін, посланий лордом Ізраелем — ескадрилья гіроптерів та цепелін із запасами палива — за деякий час до того досяг проходу між світами, розташованого в небі над Свольбардом. Шлях був дуже довгим, однак літальні апарати пересувалися майже без зупинок, хіба що для того, щоб заправитися. Командир загону, цар однієї з африканських країн Огунве, двічі на день зв'язувався з базальтовою фортецею: на борту його гіроптера були магнітний резонатор і зв'язківець-галівесп'янин, і він дізнавався про останні новини майже так само швидко, як сам лорд Ізраель.

Новини були невтішними. Маленька шпигунка леді Салмакія була присутня на нараді, на якій дві могутні руки Церкви, Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, погодилися забути про свої суперечки та поділитися знанням. На Товариство працював алетіометрист, досвідченіший і спритніший за Фра Павела, і завдяки йому Консисторський Суд тепер достеменно знав, де перебуває Ліра, та навіть більше: йому було відомо, що лорд Ізраель вислав їй на порятунок загін. Не гаючи часу, Суд віддав наказ відрядити загін цепелінів та батальйон швейцарської гвардії, і тепер вони готувалися до зльоту неподалік від Женевського озера.

Отже, кожна зі сторін знала, що друга також наближається до печери в горах. Усім було також зрозуміло, що той, хто досягне печери першим, матиме значну перевагу над суперником. Але це ще не все: гіроптери лорда Ізраеля мали швидкість, набагато вищу в порівнянні з цепелінами Консисторського Суду, проте вони мали подолати значно більший шлях, і їхня швидкість була обмежена швидкістю цепеліна, що ніс паливо.

Слід було також узяти до уваги й те, що той, хто захопить Ліру, змушений буде після цього битися з другою стороною. Отже, завдання Консисторського Суду було простішим: його загонові не потрібно було дбати про безпеку дівчинки, адже він вилетів, аби просто вбити її.

Цепелін, на борту якого вилетів голова Консисторського Суду, ніс також інших пасажирів, про яких голові було невідомо. Шевальє Тіаліс одержав по своєму магнітному резонатору повідомлення з наказом йому та леді Салмакії проникнути на цепелін. У повідомленні також було сказано, що коли цепелін досягне долини, галівесп'яни мають залишити його борт та самотужки пробиратися до печери, в якій тримали Ліру, щоб по змозі захищати її до прибуття загону царя Огунве. У наказі зазначалося, що безпека дівчинки зумовлена міркуванням найвищої пріоритетності.

Завдання проникнути на цепелін було для розвідників вельми небезпечним, і не тільки тому, що їм слід було пронести з собою магнітний резонатор. Галівесп'яни також мали взяти з собою дві личинки комах та свою їжу. Коли личинки дорослішали, вони ставали дещо схожими на бабок, але таких бабок ніколи не бачили ні у Віловому, ні в Ліриному світі. По-перше, вони були набагато більшими. Галівесп'яни дуже ретельно виводили цих комах, і кожен клан мав породу, що суттєво відрізнялася від усіх інших. Клан Тіаліса розводив дужих червоно-жовтих смугастих бабок із ненаситним апетитом, а в леді Салмакії мала з'явитися тонка, швидка комаха із сірувато-блакитним тілом, яке могло світитися в темряві.

Кожний із шпигунів мав у розпорядженні певну кількість таких личинок, і, годуючи їх певною, чітко визначеною кількістю масла та меду, можна було як утримувати їх у стані анабіозу, так і швидко зробити з них дорослих комах. Тіаліс і леді Салмакія мали десь тридцять годин — багато що залежало від напрямку вітру — вигодувати личинок: на той час, коли цепелін досягне долини, комахи вже мали бути напоготові.

Шевальє та його колега відшукали потаємний куточок за перегородкою та, поки судно заправляли та завантажували, влаштувалися там якомога зручніше й безпечніше. Потім заревіли двигуни, і конструкція вся затрусилася: техніки відв'язали канати, і вісім цепелінів злетіли в нічне повітря.

Галівесп'яни напевно сприйняли б таке порівняння як смертельну образу, але їм пощастило сховатися принаймні не гірше, ніж пацюкам. Зі свого укриття вони чули майже все, що говорили на борту, і щогодини виходили на зв'язок із лордом Роуком, котрий перебував на борту гіроптера царя Огунве.

Але про одну річ вони не могли нічого почути, навіть перебуваючи на борту цепеліна — адже голова Суду ні з ким не обговорював справу отця Гомеса, вбивці, котрий уже отримав відпущення гріхів, які він мав учинити в разі, якщо місія Консисторського Суду провалиться. Отець Гомес перебував деінде, і за ним зовсім ніхто не стежив.

10

Колеса

Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім.

— Так, — сказала рудоволоса дівчинка, — ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому.

— А ви пам'ятаєте, як вона виглядала? — спитав отець Гомес.

— Їй було жарко, — заявив хлопчик. — Її обличчя було мокрим від поту, ось так.

— Як ви гадаєте, скільки їй років?

Дівчинка замислилася.

— Здається, чотирнадцять або п'ятнадцять, — нарешті сказала вона. — Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак — набагато більший від вашого, ось такий — показала вона.

Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй.

— Так, — нетерпляче кинула Анжела, — я знаю! Вона зовсім не боялася примар, — звернулася дівчинка до отця Гомеса. — Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, — додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі.

— Я багато чого не знаю, — м'яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй.

— Паоло каже, — сказала вона священику, — що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж.

Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам'ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж.

— Якщо зможу, то поверну, — промовив він. — Ніж зберігався тут, чи не так?

— У Башті Ангелів, — сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам'яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. — Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть — вона ошуканка, анітрохи не краща від нього.

— Так тут і дівчинка була? — спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості.

— Брудна брехуха, — сплюнула рудоволоса Анжела. — Ми ледь не вбили їх, але потім з'явилися якісь жінки, летючі жінки…

— Відьми, — підказав Паоло.

— Так, відьми,