Читати книгу - "Шмагія"

– Ну й дідько з ними, – втішив сина М’яздрило, маючи на увазі тупу відьму, нахабного волхва та суку-долю. – Теж мені, щастя: чари ладнати! От гарну шагрень вискоблити…

Наступного ранку улюблений син втік із дому.

Добре хоч, що татусь Бйорн, страшний у гніві, не здогадався проклясти сина привселюдно. Але в будинку Швелерів, новому, щойно відбудованому, було заборонено згадувати заблуканого спадкоємця. Під заборону не підпадав тільки дід Кирей. Старому начхати було на М’яздрилові заборони, він споминав онука де попало й коли здумається, а бурчання Бйорна припиняв кулаком. Дід і дізнавався від випадкових перехожих про долю онука, перебираючи рідкісні відомості, немов дорогоцінні монети.

Леонарда бачили в Осиновці: хлопець молив відьмака Хранделя взяти його в науку. Настирливості хлопцеві було не позичати: відьмак плюнув, узяв і за три місяці зі слізьми на очах вигнав геть працьовитого молодця. «Кругляк для персня не огранити!» – ридаючи, сказав Храндель. Пізніше Леонарда зустрічали в Крутояр’ї: він навчався у мандрівних кобняків їхнього незрозумілого ремесла, навчався старанно, нічого не вивчився й був вигнаний із громади. Розказували й страшне: хлопець добрався до Чуриха. Невідомо, чого він навчався в тамтешніх некромантів, зате відомо інше: з Чуриха Швелер-молодший пішов живий, нічого не засвоїв із похмурих наук.

Маг Трифон Коннектарій гнав його ціпком. Вісім разів.

Серафим Нексус, уже тоді лейб-малефактор Едварда I, вилив на впертого паршивця з балкона нічний горщик. А потім довго дивувався вголос, як бурлака зумів дістатися до самого балкона, минаючи охорону й ступорні чари.

Співбесіду у Вечірній Школі, заснованій Паккою Добродійником, хлопець завалив за перші три хвилини.

І ось одного разу, про що дідові ніхто не повідомив, бо свідків не було, на підходах до Паленого Покляпця бурлака зустрів сивого велетня. У ті роки нічого не було страшнішого за Палений Покляпець. Щоправда, народ уявлення не мав, чим так жахливо закрита для звичайних смертних місцевість біля Сірого моря. Але всі вірили чарівникам, у яких від самої згадки про Покляпець обличчя набували попелястого кольору. Нижня Мама його знає, Леонарда Швелера, упертюха сімнадцяти літ, – чого він шукав у згубному місці? Ходили чутки, що тут усяк, хто був нічим, робиться всеосяжним, і навпаки.

На жаль, зміст цих слухів залишався темним.

Вони довго говорили, могутній старець і здоровань-молодик. Можна навіть сказати: вони були в чомусь схожі. І ранком розійшлися: бурлака подався назад, а Нихон Сивочол пішов у Палений Покляпець, де й згинув навіки, щоб обличчя магів не ставали більше сіро-попелястими.

«В тебе злам», – сказав маг, перш ніж піти.

«Це шмагія, і це безнадійно», – сказав маг, ніби вилаявся.

«Знаєш, малий, а я тобі заздрю», – сказав маг, та Леонард уже не чув його.

Тому що Нихон ішов, не оглядаючись.

Розмова на страшному рубежі перевернула душу бурлаки. Незабаром він повернувся додому, сповнений щирого каяття. Татусь Бйорн спершу викаблучувався, але швидко, за допомогою переконливого діда Кирея, прийняв сина в батьківські обійми. Знайшов хлопцеві наречену з гарної сім’ї, з посагом. Леон оженився на Ядвізі без суперечок і пустих балачок про серце, якому не накажеш. Видимо, навчився наказувати. У майстерні працював за десятьох, немов кінь-ваговоз. І ніколи, ні за яких умов не ворушив руками із чародійним значенням. Не складав чудернацьких візерунків. Не кліпав очима, вдивляючись у незнане. Дивився прямо, просто; руками робив справу, а не нікчемні витребеньки, від яких користі – сльози в подушку. Про роки поневірянь згадувати не любив.

Справжній господар.

Батько до самої смерті нахвалитися сином не міг.

CAPUT VI

«На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»

Про «захворювання лжеманою», так званий злам, Мускулюс, зрозуміло, чував. Хоча зустрічати людей, вражених цією астральною недугою, не довелося. Хто ж міг знати, що в просторіччі злам це зветься?! Доречне слівце. «Шарлатанська магія»? Навряд чи слово походить від подібного скорочення. Швидше «магія-шмагія»… Тепер зрозуміло, чому Меліс образилася. Чесну відьму у вічі шарлатанкою обізвати! Решта зрозуміло: тому чинбар у себе вдома гультяєві-Яношу дав притулок. Хлопець теж зламаний. Шмаг. Ось і побачив Леонард у волоцюзі – себе молодого. Споріднену душу знайшов.

Багато чого ставало на свої місця.

Та не всім цвяхам знайшлися дірки.

Ну, злам – це дивна хвороба, котру й хворобою не назвеш… Але – система? Якщо чаклунство фальшиве, якщо не мана, а омана – чому так схоже на справжнє? Чи треба запитати чарівника-медикуса, і той роз’яснить діагноз: симптоми вірні, хвороба протікає природним шляхом… Тоді чому чинбар, який на довгі роки переборов недугу, на схилі віку взявся за колишнє? Лихо з дружиною збило з пантелику? Та лихо з Ядвігою Швелер ніяк не пояснює, звідки юний Янош так близько знайомий із приват-демонологом Кручеком!

Запитання, запитання. Куряться образливим туманом. Бреде в тумані консультанти лейб-малефіціуму Андреа Мускулюс, сліпо тицяє в кострубаті відповіді.

У крижану геєну всі загадки! У Мокрінь Бездонну всі запитання!

Мускулюс простяг руку, торкнув сорочку Тіля, відчув у кінчиках пальців легке тремтіння.

– Майстре Леонарде, я ціную вашу щирість. А зараз прошу вибачення. Північ, самі бачите. Час братися до справи.

Час чаклун відчував хребтом. Для цього йому не по-трібні були ні зірки, ні новомодні «годинники». Тим більше, що останніх у нього все одно не було.

– Не буду заважати, майстре Андреа. Піду, мабуть, у дім. З Ясею посиджу. Вдалого вам волхвування.

Про те, що від волхвування, можливо, залежить доля його внука, Леонард Швелер ні словом не згадав. Чаклун був вдячний господареві за це.

Секунди падали з місячної клепсидри краплями рідкої ртуті. Тремтіння в пальцях змінилося поколюванням; сверблячка наростала, поширюючись вище по руці… На жаль, нічну тишу розколов оглушливий гавкіт. Точніше, спершу з будки пролунали два попереджувальні «Стій, хто йде?!». А потім Нюшка зайшовся довжелезною тирадою, недобре відгукуючись про опівнічних гостей.

У ворота боком протиснувся Якоб Гонзалка з ганчіркою в руках. Ні, не ганчірка – дитяча сукенка.

– Ось… Пан Намюр передали, що вам потрібно…

Андреа мовчки вказав вільною рукою на стіл: по-кладіть, мовляв, сюди. Коли вказівку було виконано, жестом відіслав архіваріуса.

– Усе зрозумів, майстре чаклун. Іду, йду…

Задкуючи до воріт, архіваріус дрібно вклонявся, нагадуючи механічного цирульника. Зарипіла стулка. Нюшка ще погарчав для порядку та вгамувався.

У голові чітко вдарив дзвін.

Північ.

Другою рукою Андреа взяв сукенку Іскри за комірець. Потяг носом, втягуючи ауру – на майбутнє, коли з’явиться можливість узятися до гороскопа дівчинки.