Читати книгу - "Золота медаль"

якесь інше, ніж у всіх нас. Занадто багато в неї сухого, холодного розрахунку. Ось, наприклад, була лекція в школі про історію театру. Шепель не пішла її слухати, бо, мовляв, історії театру ми не проходимо в класі. Якщо не проходимо, то тим більше, на мою думку, треба було послухати таку лекцію. І я тут хочу запитати тебе, Лідо, хто тобі дав право обмежувати коло своїх інтересів? Яке маєш право ти, комсомолка, випускниця, не цікавитись політикою, музикою, театром, літературою, туризмом, спортом? Ти одного разу заявила, що спорт тебе не годуватиме хлібом. Хіба може так ставити питання радянська дівчина?

— Коли демонструвався «Мусоргський»,— говорила далі Марійка,— ти не пішла на цей фільм. Нехай так, можливо, що й інші не бачили цього фільму. Але що ти сказала, Лідо? Ти сказала, що Мусоргський не відповість за тебе з хімії чи фізики — забула вже, про який ти предмет говорила. Ось у цих словах уся ти, Шепель! Ти — обмежена, а думаєш, що все знаєш, бо самозакохана. Від тебе часто можна почути такі слова: «Ну, що ти зі мною сперечаєшся?» Я, мовляв, такий авторитет, що нема чого зі мною сперечатись. Запам’ятай, Лідо: ніяким авторитетом ти в класі не користуєшся!

Потім слово взяла Ніна Коробейник.

— Я хочу,— сказала вона,— висловити свою думку й усього десятого класу: не комсомольські твої, Лідо, вчинки! Давай щиро, по-товариському поговоримо про твої успіхи в навчанні. Досі в тебе не було двійок. А за останній час уже завелась і двійка! Подумай, як ти її одержала? Ти розраховувала, що тебе не викличе Надія Пилипівна, і не вивчила уроку. Та ще й призналась у цьому, коли Надія Пилипівна питала! Цікавий випадок товариші, правда? Він яскраво показує, що вчишся ти, Шепель, не заради того, щоб знати, а заради п’ятірок! Для п’ятірок ти вчишся! Ти їх складаєш, як монетки: одна п’ятірка, друга. Так я собі уявляю...

Шепель не знала куди подіти очі. Вона то червоніла, то блідла, то зривала з носа окуляри й без потреби витирала скельця хусточкою. Те, що їй говорили сьогодні, говорили з такою пристрастю та ще в присутності директора школи і класного керівника, було куди дошкульніше і за карикатури, і за образливе прізвисько «вобла» (вона знала, що її так звуть у класі).

Аж ось почав говорити Юрій Юрійович, його слова Шепель слухала напружено. У неї ще й досі підсвідомо лишалась крихта надії, що вчитель якось відзначить її наполегливість у навчанні і хоч трохи підтримає.

— Я скажу дуже коротко,— промовив Юрій Юрійович.— Шепель треба міцно замислитись над своєю поведінкою, над усім своїм життям. Ми всі, вся школа, відповідаємо за неї перед народом, перед радянською громадськістю. І радянська громадськість матиме право спитати нас: «А як ви допомогли Шепель стати людиною нашої епохи, борцем за комунізм?»

Ліда заплакала. Ніхто не знав, що вона не раз боляче переживала від’ємне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до себе однокласників. Вона пояснювала це тим, що не вміє знаходити собі подруг, що не може бути веселою й дотепною в товаристві. Але останнім часом почала розуміти, що це не так, що всьому є значно глибші причини. На сьогоднішніх зборах було немов поставлено крапку над «і». Їй треба перебороти себе, зламати свій характер, відшкребти намул, який налип на неї.

Тулячи хусточку до очей, Ліда слухала, що говорила Юля Жукова:

— Ми не знаємо, чого ти плачеш, Лідо. Сльози бувають різні. Ми хочемо вірити, що це хороші сльози, які змивають накип з серця. Невже ти не помічала досі, що тебе не люблять у класі? Ти замислювалась над цим? Це ж страшно, коли тебе не люблять, коли ти самотня! Ти хочеш стати інженером, будувати машини. Але скажи, який же з тебе буде інженер, коли ти однобока, в тебе курячий кругозір — від паркана до паркана! Радянський інженер — це людина з дуже широким горизонтом, він повинен знати не тільки те, що «проходить» у школі чи в інституті...

Стався той вибух, який передбачав Юрій Юрійович. Класний керівник не шкодував, що збори набрали такого бурхливого характеру і що давно назріла серйозна розмова з Шепель стала такою гострою. Він був переконаний, що в цьому випадку саме так і треба розмовляти. Але водночас потрібно було сказати учениці ще якесь слово, яке б підтримало її, дало їй самій надію на те, що вона, коли хоче, може стати іншою. Юрій Юрійович вирішив що обов’язково ще поговорить з Лідою сьогодні ж після зборів.

Коли нарешті дали слово Шепель, вона вже не плакала. Вона підійшла до столу вся зібрана, зосереджена, як людина, що вирішила щось важливе.

— Я назавжди запам’ятаю цей день,— тихо сказала вона,— запам’ятаю все, що ви тут говорили мені. Для мене дуже важливо, що я повірила у вашу щирість. Спасибі за жорстокі, але справедливі слова. Я не скажу зараз, що враз змінюся і стану іншою. Це була б неправда.

Вона скинула окуляри, пошукала хустинку, не знайшла, знову наділа окуляри і закінчила:

— Так, неправда, бо мені багато ще треба передумати... І не можна враз, змінитись. Але я хочу... хочу, щоб у мене були щирі подруги, щоб...

Не доказавши, Ліда нахилила голову й пішла на своє місце.

— Все ясно,— сказала Юля.— Мені здається, що тобі неодмінно треба включитися в нашу комсомольську роботу. Ми ще поговоримо з тобою про це.

Варя Лукашевич слухала спочатку неуважно. Вона ніколи не бувала на комсомольських зборах, почувала себе ніяково і вже почала докоряти собі: «Ну чого я прийшла сюди?» Але непомітно її зацікавило те, що говорили однокласники. Потроху й саму її стали хвилювати їхні палкі виступи. Вона дивилась на Шепель і думала: «Як справді можна жити отакою? Так, гляди, й засохнеш, як сухар». А коли Ліда заплакала, у Варі теж підступили сльози, і вона ледве втрималась, щоб не заплакати разом з нею.

Потім вона стала думати, навіщо її покликала сюди Юля. Чим вона може допомогти?

До Юлі Варя почувала тепер і повагу, і велику симпатію. Вона повірила, що Жукова палко й щиро бажає їй добра.

— Друге питання,— оголосила Жукова,— організація вечора «Комсомол і пісня». Цей вечір ми хочемо влаштувати після передвиборних зборів. Багато хто з нас голосуватиме вперше в своєму житті. Ну, культмасовий сектор,— усміхаючись кивнула вона Марійці,— доповідай.

— Як ми уявляємо цей вечір? — виступила Марійка.— Ми проспіваємо пісні, які на грізних етапах свого життя співав комсомол. От вам громадянська війна — ну, тут і про кінноту Будьонного, й