Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

class="p1">— Хочете, щоб я до смерті застудилася на тім вечірнім повітрі, — буркнула вона, хоча добігала тільки п’ята година. Ніяк їй було не вгодити. Напій, що принесла Енн, виявився надто холодним, наступна чашка — недостатньо холодною… хоча їй, певна річ, уже й таке згодиться. Де той пес? Авжеж, гидить у домі. Їй болить спина… болять ноги… болить голова… болить у грудях. Ніхто не може їй поспівчувати. Ніхто не знає, як вона мучиться. Спинка крісла зависоко… спинка крісла занизько. Їй потрібна шаль на плечі, подушка попід ноги, а ще вона хоче вкритися пледом. І чи не була б панна Ширлі така ласкава поглянути, звідки цей жахливий протяг? Їй би не завадила чашечка чаю, та вона нікого не хоче обтяжувати, і взагалі скоро вже спочине в могилі. Може, хоч тоді їй віддадуть належну шану.

Та «день, хоч довгий, хоч короткий проминає — за ним і вечір землю огортає». І хай як Енн страшилася, що цього вже не станеться, вечір таки надійшов. Сонце сіло, і пані Гібсон почала дивуватися, чому досі немає Поліни. Запали сутінки — Поліни не було. Зійшов місяць — а Поліни все не було.

— Я так і знала, — загадково мовила пані Гібсон.

— Таж вона не повернеться без пана Грегора, а він зазвичай їде з гостей ледь не останній, — утішливо мовила Енн. — дозвольте мені вкласти вас у ліжко, пані Гібсон. Ви втомилися. Я знаю, це виснажливо — коли поряд увесь час, хтось чужий замість того, до кого ви звикли.

Затятий вираз пані Гібсон іще більше поглибив зморшки довкола її вуст.

— Я не ляжу, доки це дівчисько не повернеться додому. Коли вам так треба йти — ідіть. Я можу побути сама… чи вмерти сама.

О пів на десяту пані Гібсон заявила, що Джим Грегор, вочевидь, не повернеться раніше понеділка.

— Такий ненадійний. Вічно змінює свої плани. А їздити в неділю, каже, гріх — навіть із гостей додому. Він член опікунської ради у вашій школі, так? Що ви думаєте про його погляди на освіту?

Енн закортіло побешкетувати. Урешті-решт, цього дня їй теж немало дісталося від ущипливого язика пані Гібсон.

— Я думаю, що цей чоловік — психологічний анахронізм, — серйозно відказала вона.

Пані Гібсон і бровою не повела.

— Я згодна з вами, — кивнула вона, проте невдовзі вдала, що спить.

14

О десятій нарешті з’явилася Поліна — з рум’яними щоками та сяйвом в очах вона здавалася молодшою років на десять, навіть попри стару чорну сукню й пошарпаний капелюх. У руках вона несла прегарний букет, який квапливо вручила насупленій старій дамі у візку.

— Ось, мамо, букет від нареченої — для вас. Правда ж, який він чудовий? Двадцять п’ять білих троянд.

— Курям на сміх! А передати мені хоч кавалочок торта ніхто й не здогадався, мабуть. Родинних почуттів тепер ні в кого вже немає. От колись…

— Але вони передали й торт, мамо. Ось, у мене в сумці — бачите, який великий шмат? І всі запитували про вас, і переказували вам вітання.

— Ви гарно провели час? — запитала Енн.

— Дуже гарно, — стримано відказала Поліна. — Таке смачне було частування, а пан Фрімен, пастор із Галл Коув, знов обвінчав Луїзу й Моріса.

— Це святотатство…

— Тоді прийшов фотограф і ми всі фотографувалися. А які розкішні квіти! Вітальня була, мов оранжерея.

— Як на похороні…

— І — ох, мамо, Мері Лаклі теж приїхала із заходу. Вона тепер пані Флемінг. Пам’ятаєте, як ми дружили в дитинстві? Кликали одна одну Поллі й Моллі.

— Несосвітенні дурниці…

— Так приємно було знов її побачити й пригадати давні часи. Її сестра Ем теж приїхала — із таким солоденьким малятком.

— Ти так кажеш, наче вони їстівні, — пирхнула пані Гібсон. — Звичайні собі діти.

— О ні, діти не бувають звичайні, — заперечила Енн, що саме в ту мить занесла до кімнати вазу для троянд. — Кожне маля — це диво.

— У мене їх було десятеро, і в жоднім я нічого дивовижного не бачила. Поліно, ти можеш хоч трошки всидіти спокійно? Ти мене дратуєш. І навіть жодного разу не спитала, як минув мій день. Та цього мені, певне, і чекати вже годі.

— Я можу, і не запитуючи, сказати, як минув ваш день, мамо: у вас такий веселий свіжий вигляд, — Поліна досі була така щаслива, що могла трохи лукаво розмовляти навіть зі своєю матір’ю. — Бачу, ви з панною Ширлі дуже гарно провели час.

— Так, ми добряче порозумілися. Я просто дозволила їй робити все, що вона хоче. Мушу визнати, уперше за багато років я цікаво з кимсь побалакала. Я не така близька до могили, як декому хотілося б. Слава Богу, я ще не оглухла й не здитиніла. А моє вино їм, певне, не сподобалося.

— Сподобалося, мамо. Усі сказали, що вино дуже смачне.

— Довго ж ти зволікала, щоб розказати. А де моя пляшка? Чи то годі й чекати, щоб ти згадала про неї?

— П-п-пляшка розбилася, — затнулася Поліна. — Хтось перекинув її там, у коморі. Проте Луїза дала мені іншу, таку самісіньку, тож не хвилюйтеся, мамо.

— Ця пляшка була в мене, відколи я щойно почала господарювати у власнім домі. Луїзина пляшка не може бути точно така сама. Тепер таких не роблять. Принеси мені ще одну шаль, я так чхаю. Мабуть, застудилася. Жодна з вас не думає, як шкідливо мені сидіти на вогкім нічнім повітрі. Тепер у мене, вочевидь, загостриться неврит.

У цю мить до пані Гібсон зазирнула сусідка, тож Поліна скористалася з нагоди трішки провести Енн.

— Добраніч, панно Ширлі, — цілком ласкаво попрощалася з нею пані Гібсон. — Дуже вдячна вам. Якби в цьому місті було більше таких, як ви, йому б це страшенно зарадило, — вона всміхнулася беззубим ротом і, притягнувши Енн до себе, шепнула: — Байдуже, що люди кажуть; я вважаю, що ви доволі гарна дівчина.

Енн і Поліна йшли прохолодною, свіжою нічною вулицею. Поліна розповідала все, про що не зважувалася казати в присутності матері.

— Ох, панно Ширлі, то було божественно. Як я можу вам віддячити? Ніколи в мене не було такого розкішного дня. Я ще багато років житиму спогадами про нього. Так весело було знов стати дружкою. А дружбою був капітан Айзек Кінт. Він… був колись моїм кавалером… тобто не кавалером… навряд чи він мав серйозні наміри… та ми часто каталися разом… і він зробив мені два компліменти. Сказав: «Я досі пам’ятаю, яка вродлива ти була у тій бордовій