Читати книгу - "Сповідь відьом"

У густих сутінках ми в’їхали до парку. Зачувши звук авто, невеличка зграйка оленів кинулася навтьоки і сховалася в рятівному затінку від світла фар. Ми виїхали на пагорбок, описали дугу по під’їзній дорозі. Вибравшись на маківку пагорба, авто повільно поповзло, спрямувавши світло фар угору, в темряву ночі.

— Приїхали, — сказав Клермон, показавши лівою рукою вперед.

Я побачила що ми зупинилися перед двоповерховим особняком доби Тюдорів. В атріумі цегла і каміння виблискували в потужному світлі прожекторів, що падало на фасад крізь гілки вузлуватих дубів.

Від спантеличення я стиха вилаялася. Клермон сторопіло поглянув на мене, а потім вдоволено хихикнув. Він підвів авто по круглій під’їзній доріжці до фронтону і зупинив його позаду спортивного «Ауді» найновішої моделі. Припарковані там із десяток автомобілів із невимкненими фарами розсікали темряву внизу під пагорбом.

— Ви впевнені, що в мене все вийде, як слід? — завагалася я. — Йогою я займалася більше десяти років, але це не означає, що я стала досвідченим і вправним йогом. Треба ж було поцікавитися заздалегідь: може, тут такий рівень занять, що люди запросто стоять подовгу на одній руці, піднявши ноги догори?

— Та ні, це змішана група, — заспокоїв мене Метью.

— Ну гаразд, — мовила я, але, попри його невимушену відповідь, моє занепокоєння підскочило ще на одну позначку вгору.

Клермон дістав із багажника наші циновки для занять. Останні з прибулих рушали до входу, коли він підійшов до дверцят пасажира і подав мені руку. «Це щось нове», — відзначила я і простягнула свою руку йому назустріч. При кожному нашому контакті я й досі відчувала дискомфорт. Тепер знову — його долоня була шокуюче холодною; мене ошелешив контраст між температурами наших тіл.

Вампір легенько взяв мене за руку і допоміг вибратися з авто. Перш ніж відпустити мою п’ясть, він підбадьорливо стиснув її. Я спантеличено зиркнула на нього — і спіймала його на тому, що він зробив те саме. Ми обидва знічено відвернули погляди.

Ми проминули ще одну арку, перетнули центральний внутрішній двір. Особняк зберігся в напрочуд доброму стані. Жодному з архітекторів пізніших часів не дозволили видовбувати в ньому симетричні вікна в георгіанському стилі чи прибудовувати модні колись вікторіанські оранжереї. Здавалося, я крокую в минуле.

— Аж не віриться, — стиха проговорила я.

Клермон радісно вишкірився і провів мене у великі дерев’яні двері, підперті спеціальним залізним фіксатором. Мені забракло повітря. Зовні особняк був прекрасний, але його інтер’єр просто приголомшував. Навсібіч розбігалися декоративні фільонки в стилі «лляні складки», усі вичищені до блиску та відшліфовані. У гігантському каміні палахкотів вогонь. Стіл на козлах та декілька лав мали так само древній вигляд, як і власне особняк, і лише електричні світильники нагадували про те, що ми живемо у двадцять першому сторіччі. Перед лавками вишикувалися шеренги туфель та черевиків, а на темно-коричневій поверхні лавок лежали купи светрів, курток та піджаків. Поклавши ключі від авто на стіл, Клермон зняв черевики. Я також зняла свої і пішла слідком за ним.

— Пам’ятаєте, я казав вам, що це змішана група? — спитав вампір, коли ми підійшли до дверей, змонтованих урівень із декоративними фільонками. Я підняла на нього погляд і кивнула.

— Це справді змішаний клас. Але є лише один спосіб увійти до цієї кімнати — ви маєте бути однією з нас.

Він відчинив двері, потягнувши їх на себе. І я відчула на собі легенький дотик десятків очей. У кімнаті було повно демонів, відьом та вампірів. Вони сиділи на яскравих кольорових циновках — декотрі зі схрещеними ногами, інші навколішки — чекаючи на початок занять. У деяких демонів у вуха були встромлені навушники. Базікання відьом переходило в безперервне гудіння. Вампіри ж сиділи тихо, і їхні обличчя майже не видавали ніяких емоцій.

Я аж рота роззявила від несподіванки.

— Вибачте, — мовив Клермон. — Я боявся, що коли скажу вам наперед, ви не поїдете. Але це й справді найкраща група в Оксфорді.

До нас підійшла висока відьма з коротким, чорним, як смола, волоссям, і шкірою кольору кави з молоком. Решта присутніх відвернулися і зайнялися мовчазною медитацією. Тепер Клермон розслабився.

— Вітаю, Метью, — мовила вона з сильним індійським акцентом. — Ласкаво просимо тебе до нас.

— Вітаю тебе, Аміро, — кивнув у відповідь Клермон. — Це та жінка, про яку я тобі розповідав, — Діана Бішоп.

Відьма пильно оглянула мене, видивляючись поглядом кожну деталь мого обличчя. І усміхнулася.

— Привіт, Діано. Рада тебе бачити. Ти — новачок у йозі?

— Ні, — відповіла я, і серце моє затріпотіло від нової хвилі тривоги. — Але тут я вперше.

Відьмина усмішка стала ще ширшою.

— Ласкаво просимо тебе до Старої хатинки.

Мені стало цікаво, чи знав хто-небудь із присутніх про «Ешмол № 782», але я не побачила жодного знайомого обличчя, а атмосфера тут була легкою та невимушеною, без напруженості, типової для зібрання створінь.

Її тепла міцна долоня огорнула мою п’ясть і серце моє відразу ж вгамувалося, а пульс уповільнився. Я приголомшено поглянула на Аміру. «Як їй вдалося це зробити?»

Вона відпустила мою руку, але мій пульс не змінився.

— Гадаю, вам із Діаною буде тут комфортно. — Аміра зверталася до Клермона. — Розміщуйтеся, і ми починаємо.

Ми з Метью розкотили свої циновки позаду всіх, біля дверей. Праворуч від мене нікого не було, але трохи віддалік, по той бік порожнього обширу підлоги, в позі лотоса сиділи двоє демонів із заплющеними очима. Раптом я відчула в плечі пощипування і тіпнулася — хто ж це на мене дивиться? Але відчуття швидко зникло.

«Вибачте», — почувся у мене в голові чийсь тихий, але чіткий голос, що долинув до мене з передньої частини кімнати, звідки і погляд, котрий викликав пощипування в моєму плечі. Аміра зиркнула на когось у першому ряді й закликала групу до уваги.

Вона заговорила, і моє тіло — просто за звичкою — слухняно склалося в позу зі схрещеними ногами, а кілька секунд по тому Клермон зробив те саме.

— Час заплющити очі. — Аміра взяла в руки крихітний пульт дистанційного керування — і зі стін та стелі полинув медитативний монотонний спів. Своїм звучанням він скидався на середньовічний, і один із вампірів радісно зітхнув.

Мимоволі я обдивилася кімнату — тут було чимало декоративної ліпнини, напевне, це приміщення колись було центральним залом особняка.

— Заплющуйте очі, — знову лагідно нагадала Аміра. — Може, вам і важко забути про свої тривоги, пристрасті та примхи вашого «его». Саме для цього ми тут сьогодні й зібралися.

Ці слова мені знайомі: я чула варіації на цю тему й раніше,